Слава ЗСУ!

…Я тримав цей клаптик паперу в своїх блідих кістлявих руках і сльози дощем падали на землю. Я зрозумів, що вона завжди була поряд, що вона ніколи не покидала мене, а завжди оберігала.

Я перестав мріяти, перестав загадувати в майбутнє, планувати. Єдине що мені залишалося – гуляти парком під дощем, жити минулим згадуючи все до найменшої дрібниці і надіятись. Надіятись на те, що вона мене не обманула і мої чекання не марні. Адже, якби не той клаптик паперу, я вже давно б покінчив з життям. Але вона ніколи мене не обманювала і я продовжував чекати.

Друзі давно вже вирішили що я збожеволів. Вони казали що її не повернеш, що вона мертва. Ми припинили спілкуватися. Я залишився на одинці зі своїми сподіваннями. Але я ні на мить не припиняв чекати. І от сьогодні коли я більше не мав сили чекати ми зустрілися. Всі її слова набули сенсу.»

Вони сиділи на тій же лавочці де кілька годин тому він виводив такі болючі слова… Дівчина слухала його історію… З одного боку її захоплювало, що існує таке кохання… справжнє… вірне… не заплямоване буденністю… а з іншого її бентежило те, що історія була більше схожа на казку ніж на реальність… В середині боролися Віра і Страх… А може це обман… Чиясь безглузда витівка… Або ж взагалі її хочуть в щось втягнути … і чому саме вона…

Вона вирішила, що краще піти… Піти і забути про все це… Навіщо давати йому марні надії… Він не розумів чому… Він щойно знайшов її і вона знову зникає…Він хотів провести її додому але вона не дозволила.

- Мені шкода… Дійсно шкода… Але… Я не твій «ангел»…. Я не зможу бути з тобою… тому, що тобі потрібна не я, а твоя втрачена дівчина…

Підводячись з лавочки і ідучи в темряву їй, чомусь, було дуже боляче… Вона не знала як зовсім чужа людина могла викликати в неї такі сильні та незрозумілі почуття…

Хлопець не тямив себе від відчаю і коли її силует остаточно зник в темряві пустої вулички парку він крикнув:

- Тепер я знаю, що той останній запис правда… я буду чекати тебе на цій лавочці поки ти не зрозумієш і не повернешся сюди… Тепер я тебе дочекаюся…

Цієї ночі дівчина не змогла заснути. Вона все думала про Нього, про його історію… ЇЇ бентежило те, що він обрав її… що вона мала б прожити чуже життя, життя яке їй не належить… Але, щось у середині неї кричало що це неправда… що його почуття справжні і адресовані саме їй… Щось тягнуло її в парк наче магнітом і всі докази самій собі, що вона не хоче бути маріонеткою, що вона не його ангел, не допомагали… Їй здавалося, що вона вже чула цю історію… Навіть більше, що вона сама була частиною цієї історії… Та чи був це колись побачений сон, чи спогади з минулого життя вона не знала… На світанку вона стрімголов бігла в парк не знаючи чи він ще там … чи чекає він на неї…

Лавочка була порожньою… І лише на землі паличкою було виведено «Ти не вона… Але зустрівши тебе я ожив… Вперше за два роки». Дівчина впала на коліна перед надписом і розплакалася…Невже не встигла… Невже все марно… Невже вона щойно зустрівши втратила його… А він стояв позаду неї з білою лілією в руках і по його щоках текли сльози щастя…