Слава ЗСУ!

Дрібниці то все!

Не звертайте на них уваги й підкрадайтеся далі.

Підлізти треба на постріл, — це, значить, метрів на п'ятдесят-шістдесят, не більше!

Шріт має бути крупний — дві-три кулі, а то й картеч, бо птиця велика.

Ну, вже недалечке залишилося, метрів з п'ятдесят!

Останні зусилля, ще метр — і дрохви... здіймаються й летять!

Ви стріляєте «у божий світ, як у нову копійку», сідаєте, дерете натільну сорочку й перев'язуєте коліна й лікті!

А потім уже потихеньку йдете додому.

І уявіть собі, що дрохви, як правило, зриваються й летять завжди саме тоді, як вам залишилось пролізти ще тільки не більше як один чи два метри.

Характер у них такий!

Ви, ясна річ, не повірите, але одного разу я таки вбив дрохву.

Убив, не підкрадаючись, а просто так устрелив— та й вже!

Невеличкий, так із десяток, табунець дрохв, бачу, летить і сідає на буряках...

Я бродив з рушницею в степу, полював перепілки, а в запасі було в мене кілька набоїв з крупним шротом.

Перезарядивши свою централку, пішов я проти зітру по буряках на те місце, де сіли дрохви.

Було це в серпні, віяв невеличкий вітерець.

Бурячиння було високе й лапате, вітерець по нім тихенько лопотів, я поволі й потихеньку йшов, і дрохви мене підпустили, бо, очевидно, шум моїх кроків заглушало лопотіння гички.

Знялися вони недалечке, метрів за сорок, — я вистрелив, і — о радість! — одна з них каменем на землю.

Підбіг — єсть!

Я не скажу, щоб це був дудак на цілий пуд вагою, це не був дудак, а скоріше — дудочка, і до пуда їй було дуже далеко.

А проте ж — дрохва! Справжня дрохва!

Додому я їхав гордий, з вокзалу до квартири йшов гордий, а як увійшов у хату, ні на кого й не дивлюсь.

Домашні всі питають:

— Що за птиця? А я крізь зуби:

— Що? Дрохва! Не бачите — що?! Дізналися родичі, знайомі, товариші.

— Правда, що дрохву вбив?

— Убив!

— Коли ж на дрохву?

— Та заходьте, — кажу.

Підрахував я, скільки на дрохву прийде, — вийшло чоловіка з двадцять. Я й кажу дружині.

— Знаєш, — кажу, — що? Не помістяться всі вони в нас! Оддам я дрохву, хай там приготують, а ми всі туди підемо та й посидимо, дрохви поїмо!

— Добре, — каже дружина, — клопоту менше! Я так і зробив. Одніс дрохву. Куди, — питаєте, — одніс? Не скажу, бо й ви туди ходитимете! Приніс дрохву та й прошу:

— Приготуйте, будь ласка, на завтра!

— Дрохва? Е ні! На завтра не вийде, бо треба на дві доби в землю закопати, потім — добу в оцті вимочувати, а потім уже смажити! На суботу якраз і вийде.

— Ну, добре!— кажу.

Сповістив я всіх, що дрохву їстимемо там-то, в суботу.

Зібралися їсти ту дрохву двадцять вісім чоловіка.

А я ще раз кажу, що дрохві моїй до пуда дуже далеко було!

Та й чи вистачило б для такої кумпанії й дудака на пуд вагою?!

Поїли дрохву, з'їли ще індичку й гуску (це вже свійські птахи) і салату олів'є порцій з п'ятнадцять з'їли, було там іще й де-воляй, і карського шашлику!

Різноманітної там було, одне слово, дичини!

Вітали всі мене з щасливим полем, кричали, щоб мені й далі не було «ні пера ні пуху», а потім співали.

На ранок були вдома довгі балачки, але вже більше не про дрохву, а про квартиру, про дрова, про черевики для доньки.

Балачки закінчилися сентенцією приблизно такого змісту:

— Та доки ж я і взимку у літньому пальті ходитиму?

— Та ти ж сама розумієш: дрохва! Не часто вона трапляється!

— Дрохва?— перебивають вас. — Дрохву чоловік на зиму в теплі краї проводжає! А в декого з чоловіків жінка взимку мерзне! Різниця! Ну, взяв би та випадково й промазав, коли вже вона така рідкісна птиця!

— Та я ж устрелив випадково! Хіба ж я хотів, чи що?

— Слава богу, що не часто вона трапляється, —перебивають вас ізнову.

А вже Миколі Івановичу, що ото дрохву вам lege artis готував, при зустрічі ви кажете:

— Дрохву, значить, два дні треба в землі тримати перед тим, як смажити?

— Не менше!— одказує Микола Іванович. — Тоді вона позбавляється специфічного, не дуже приємного запаху!

— Слухайте, —кажу, —Миколо Івановичу! Як удруге коли-небудь принесу вам дрохву готувати, держіть її в землі не два дні, а місяців зо два!

— Не витримає, — зогниє!

— От і добре! Не так багато я заробляю, щоб дрохви їсти.

1950