Слава ЗСУ!

Кіра прийняла естафету і повільно поставила пляшку на стіл. На відміну від подруг, пива вона пила мало, тож келих її був майже повний.

Все що було сказано за цим столом, Кіру дуже хвилювало і штовхало поділитися своїм, болючим. Однак вона уміла так володіти собою, що жоден сторонній спостерігач не зміг би здогадатися про її душевне хвилювання.

Пройшов майже рік від тоді, коли вони бачилися востаннє. Раніше їй було простіше говорити. Але тепер між ними з'явився якийсь невидимий бар'єр. І хоча він ще був не дуже високим та потрібно було робити певні зусилля щоб його подолати.

Врешті Кіра тихо сказала: "Я виходжу заміж." Як вона і думала, це справило враження і Тома з Софією відступилися від власних правил і стали щиро вітати подругу і висловлювати своє здивування. Однак вона їх перебила з дуже серйозним виразом обличчя і тихо повела далі:

"Мої дорогі, я вас звісно запрошую і обіцяю зробити все для того, щоб свято промайнуло гарно і весело. Але почала я з цього зовсім не для того щоб похвалитися, розумієте?

Коли я слухала вас, у мене виникло нестерпне почуття заздрощів, саме так. Адже у всіх своїх пошуках і прагненнях ви відчуваєте хоч щось. Якесь реальне підтвердження того, що життя ще триває. А я?

Відколи ми роз'їхалися, мене не полишає думка що все, навіть час, рухається не за власним бажанням, а з тупої, невблаганної інертності. Ну знайшли мені батьки роботу на виробництві хлібобулочних виробив, то я й працюю. Але ні захвату від роботи, ні хоча б елементарного задоволення від усвідомлення корисності своєї праці не відчуваю. Я це роблю, тому що є одне слово: "треба". І все. А від цих дрібненьких цифр, від довготривалого сидіння на одному місці, та і від своїх колег вечорами доводиться пити валер’янку."

Кіра знову зробила перерву, щоб подивитися чи розуміють її чи ні. Вона пильно глянула в очі співрозмовниць і побачила там стверджувальну відповідь. У ту ж мить бар'єр зник і ніби ніякого року розлуки між ними зовсім не було. Так як і мало бути завжди. Тож із змішаним почуттям радості і хвилювання вона продовжила далі: "Мені незабаром також 22. І що я на сьогодні маю? Окрім буденної нудьги - нічого. Отож одного ранку я прокинулася і вирішила, що потрібно щось змінити. Отож я одружуюся.

Але кохаю я його? Навряд. Просто він хороший. Мені з ним добре. Говорять, що після одруження змінюється звичність і буденність. То чому б мені не спробувати? Вже ж якісь зміни. Хтозна, а ось у іншому середовищі станеться той довгоочікуваний поштовх, якого я так чекаю. Тож будемо гуляти весілля."

¤~¤~¤

Добре, що існують такі заклади як "Червоний квадрат", куди можна повернутися після депресивних буднів повсякденності і отак просто, за келихом гіркущого пива і повільною розмовою провести трохи часу подалі від проблем і обов'язків і разом з хорошими друзями поділитися справжнім, тим що болить.

Софія, Тамара і Кіра по іншому колі говорити не стали. Вони й так просиділи там цілий вечір, але до одного конкретного рішення так і не дійшли. Можливо просто природній плин часу міг їм допомогти, а поки варто було лише зачекати. Тож ледве не з сльозами на очах і з самими сильними та бурхливими емоціями, вони попрощалися та домовились, що зустрінуться ще раз обов'язково у тому самому місці одразу після того як у Кіри, останньої з них пройде день народження.

А ось, коли вони дійдуть віку, за яким колись вбачали межу дорослості і самостійності, щось зміниться і рішення тоді прийде саме. Хтозна? А раптом у новому світлі прийде прозріння, що ж робити далі.

Тож після того, як за ними закрилися рипучі металеві двері, "Червоний квадрат" повернувся до власного життя з цигарковим димом, гучним гамором і щохвилинними сплесками дикого реготу. Ну а ще нещодавні його відвідувачки були змушені їхати по власним домівкам.

Все повернулося до стабільного порядку і звичного руху. На автобусній станції нашого міста продовжував рухатись нескінченний потік людей, які кудись поспішали. Поспішав і рухався кудись транспорт. Поспішав і рухався кудись час.

Дівчатам не вдалося зустрітися через кілька тижнів, як то вони собі напланували, перебуваючи під свіжими враженнями від зустрічі. В той день, на котрий вони вирішили, спершу не вийшло Тамарі. Вона захворіла і через погане самопочуття не змогла приїхати. Коли дату знову перенесли, Софія з друзями на передодні щось так сильно святкувала, що наступного дня проспала потяг. А іншого разу виникли проблеми на роботі у Кіри і... Словом, поки вони нарешті змогли зібратися, пройшло більше ніж пів року.

У збудженому стані підійшли вони до торгівельного центру і дуже емоційно увірвалися в середину. Та "Червоний квадрат" кудись зник. Ніде не було скромної вивіски і незграбних металевих дверей. Натомість їх чекав біленький пластик, добудоване приміщення і велетенські плакати з написом: "Банк з найкращими відсотками під депозит."

Що й казати, усе нетерпіння і ентузіазм зустрічі у подруг безслідно зникли. У всьому великому нашому місті вони не знали більше ні одного схожого закладу, де б панував такий вільний дух, як у їхньому рідному "Червоному квадраті".

Тож з таким розчаруванням і негативним настроєм вони більше нікуди не заходили. Трішки пройшлися вулицями, сховались від спеки у затінку парку і поїли морозива. Однак розмова не клеїлася. Все таки бурхливе і метушливе місто ні в якому разі не спонукає до щирості і відвертості. Ну а вже вирішення якихось проблем моральності - це вже взагалі дикість і безглуздя.

Тож з якоюсь невимовною важкістю на серці і почуттям втрати чогось рідного, вони коротенько попрощалися на автобусній станції нашого міста і самі стали частиною тих пасажирів у нескінченому потоці людей, які кудись поспішають, чогось чекають і завжди перебувають у невпинному русі.