Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Дванадцять стільців. Золоте теля

Обидва варіанти придумав Остап під час свого останнього перебування в Москві. Варіант з багатоженством народився під впливом вичитаного у вечірній газеті судового звіту, де ясно було сказано, що якийсь багатоженець дістав лише два роки без суворої ізоляції. Варіант № 2 народився в голові Бендера, коли він на контрамарку оглядав виставку АХРР[1].

Однак обидва проекти мали свої хиби. Почати кар'єру багатоженця без чудового, сірого в яблуках костюма була річ неможлива. До того ж треба було мати бодай десять карбованців для шику і принади. Можна було, звичайно, женитись і в похідному зеленому костюмі, бо чоловіча сила і краса Бендера для провінціальних Маргарит на відданні були абсолютно непереможні, але це було б, як казав Остап: «Низький сорт, нечиста робота». З картиною теж не все» було гаразд: могли трапитись суто технічні труднощі. Чи зручно буде малювати т. Калініна в папасі і білій бурці, а т. Чичеріна — голим по пояс? На всяк випадок, певна річ, можна намалювати всіх персонажів у звичайних костюмах, але це вже не те.

— Не буде того ефекту! — сказав Остап уголос.

Тут він помітив, що двірник уже давно про щось палко говорить. Виявляється, двірник поринув у спогади про колишнього власника будинку:

— Поліцмейстер під козирок йому брав… Приходиш до нього, приміром, буду говорити, на Новий рік з привітанням — трояка дає… На Великдень, приміром, буду говорити, іще трояк. Та, приміром, у день янгола їхнього поздоровляєш… Ну, от самих поздоровних за рік карбованців п'ятнадцять і набіжить… Медаль навіть обіцявсь мені виклопотати. «Я, — каже, — хочу, щоб двірник у мене з медаллю був». Так і говорив: «Ти, Тихоне, вважай, що ти вже з медаллю…»

— Ну і що, дали?

— Та ти зажди… «Мені, — каже, — двірника без медалі не треба». В Санкт-Петербург поїхав по медаль. Ну, за першим разом, буду говорити, не вийшло. Панове чиновники не захотіли. «Цар, — кажуть, — за кордон поїхав, зараз ніяк не можна». Наказав мені пан дожидати. «Ти, — каже, — Тихоне, дожидай, без медалі не будеш».

— А твого пана що, коцнули? — несподівано запитав

Остап.

— Ніхто не коцав. Сам поїхав. Чого йому тут було із солдатнею сидіти… А тепер медалі за двірницьку службу дають?

— Дають. Можу тобі виклопотати.

Двірник з повагою подивився на Бендера:

— Мені без медалі не можна. У мене служба така.

— Куди ж твій пан поїхав?

— А хто його зна! Люди казали, до Парижа поїхав.

— А!.. Білої акації, квіти еміграції… Він, значить, емігрант

— Сам ти емігрант… У Париж, люди кажуть, поїхав. А будинок під баб старих забрали. Їх хоч щодня поздоровляй — гривеника не дадуть!.. Ех! Пан був!..

У цей момент над дверима засмикавсь іржавий дзвінок. Двірник, покректуючи, поплентавсь до дверей, одчинив їх і у великому сум'ятті одступив.

На верхній приступці стояв Іполит Матвійович Вороб'янінов, чорновусий і чорноволосий. Очі йому сяяли під пенсне довоєнним блиском.

— Пан! — з почуттям промимрив Тихін. — Із Парижа!

Іполит Матвійович, збентежений присутністю в двірницькій стороннього, голі фіолетові ступні якого тільки тепер побачив з-за краю стола, знітився і хотів був тікати, але Остап Бендер жваво зірвався на ноги і низько схилився перед Іполитом Матвійовичем.

— У нас хоч і не Париж, але просимо до нашого куреня.

— Здрастуй, Тихоне, — змушений був сказати Іполит Матвійович, — я зовсім не з Парижа. Що це тобі в голову вдарило!

Але Остап Бендер, чий довгий благородний ніс виразно чув запах печеного, не дав двірникові й писнути.

— Чудово, — сказав він, скосивши око, — ви не з Парижа. Звичайно, ви приїхали з Кологрива провідати свою небіжчицю бабусю.

Кажучи так, він ніжно обняв очманілого двірника і вигнав його, перш ніж той зрозумів, що сталося, а коли отямився, то міг зміркувати тільки те, що з Парижа приїхав пан, що його, Тихона, вигнали з двірницької і що в лівій руці йому затиснутий паперовий карбованець.

Старанно зачинивши за двірником двері, Бендер обернувся до Вороб'янінова, що все ще стояв посеред кімнати, і сказав:

— Спокій, все гаразд. Моє прізвище Бендер! Може, чували?

— Не чув, — нервово відказав Іполит Матвійович.

— Ну, звичайно, звідки ж у Парижі може бути відоме ім'я Остапа Бендера? Тепло тепер у Парижі? Гарне місто. У мене там двоюрідна сестра замужем. Недавно прислала мені шовкову хустку в рекомендованім листі..

— Що за нісенітниця! — скрикнув Іполит Матвійович. — Які хустки? Я приїхав не з Парижа, а…

— Чудово, чудово! З Моршанська.

Іполит Матвійович ніколи ще не мав діла з таким темпераментним молодим чоловіком, як Бендер, і відчув себе недобре.


  1 Асоціація художників революційної Росії.

Попередня
-= 12 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!