Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Дванадцять стільців. Золоте теля

І, глянувши на Корейка розширеними очима, пішов до свого столу. Зал уже заповнили службовці, з шухляд було вийнято металеві лінійки, які відсвічували сріблом оселедців, рахівниці з пальмовими кісточками, товсті книги, розграфлені рожевими і голубими лініями, і ще багато іншого канцелярського дріб'язку. Тезоіменицький зірвав з календаря вчорашній листок — почався новий день, і хтось з службовців уже вп'явся молодими зубами в довгастий бутерброд з баранячим паштетом.

Всівся за свій стіл і Корейко. Утвердившись засмаглими ліктями на письмовому столі, він почав щось записувати у контокорентну книгу.

Олександр Іванович Корейко, один з найнепомітніших співробітників «Геркулеса», був у тому віці, коли ми ще відчуваємо останні пориви молодості, — йому було тридцять вісім років. На червоному сургучевому обличчі кущилися жовті пшеничні брови, вражали білі очі. Англійські вусики своїм кольором теж нагадували якийсь дозрілий злак. Обличчя його могло здатися зовсім молодим, коли б не грубі єфрейторські борозни, що перетяли щоки і шию. На службі Олександр Іванович поводив себе як надстроковий солдат: нікому не перечив, був слухняний, працьовитий, винахідливий, але і тупоголовий.

— Якийсь він полохливий, — говорив про нього начальник фінобліку, — якийсь занадто вже принижений, дуже якийсь відданий… Тільки оголосять підписку на позику, як він уже преться зі своїм місячним заробітком. Першим підписується! А заробіток — сорок шість карбованців! Хотів би я знати, як він існує на такі гроші!

Олександр Іванович мав дивовижну особливість. Він блискавично множив і ділив усно великі тризначні й чотиризначні числа. Але це не позбавило Корейка репутації тупоголового.

— Слухайте, Олександре Івановичу, — запитував сусід, — скільки буде — вісімсот тридцять шість на чотириста двадцять три?

— Триста п'ятдесят три тисячі шістсот двадцять вісім, — відповідав Корейко, подумавши якусь тобі мить.

І сусід не перевіряв множення, бо знав, що тупоголовий Корейко ніколи не помиляється.

— Інший на його місці таку б кар'єру зробив, — казали і Сахарков, і Дрейфус, і Тезоіменицький, і Музикант, і Чеважевська, і Борисохлєбський, і Лапідус-молодший, і старий дурень Кукушкінд, і навіть бухгалтер Берлага, що перебував у будинку божевільних.

— А він йолоп. Все життя сидітиме на своїх сорока шести карбованцях.

І, звичайно, товариші Олександра Івановича по службі, та й сам начальник-фінобліку товариш Арников, і не лише він, а навіть Серна Михайлівна, особиста секретарка начальника всього «Геркулеса» товариша Полихаєва, — ну, одне слово, всі були б дуже здивовані, коли б дізналися, що Олександр Іванович Корейко, найсумирніший з конторників, лише годину тому перевозив навіщось з одного вокзалу на інший чемодан, в якому лежали не штани «Сторіччя Одеси», не бліда курка і не якісь там «Завдання комсомолу на селі», а десять- мільйонів карбованців у закордонній валюті і в радянських грошових знаках.

1915 року міщанин Саша Корейко був двадцятитрьохлітній нероба з числа тих, яких справедливо називають гімназистами у відставці. Реального училища він не закінчив, ні до якого діла не пристав, тинявся по бульварах, об'їдаючи батьків.

Від військової служби його звільнив дядько, діловод військового начальника, і через те він зовсім не жахався, слухаючи викрики напівбожевільного газетяра:

— Останні телеграми! Наші наступають! Слава богу! Багато вбитих і поранених! Слава богу!

На той час Саша так уявляв собі майбутнє: він іде вулицею — і раптом біля ринви, що виблискує цинковими зорями, під стіною, він знаходить новенький, вишневого кольору, що поскрипує, як сідло, шкіряний гаманець, а в гаманці дуже багато грошей, дві тисячі п'ятсот карбованців… А далі все буде гаразд…

Він так часто уявляв собі, як знайде гроші, що навіть достоту знав, де це станеться. На вулиці Полтавської Перемоги, в асфальтовому закутку, за причілком будинку, біля тієї зоряної ринви. Там лежить він, його шкіряний благодійник, присипаний сухим цвітом акації поруч зі сплющеним недокурком. На вулицю Полтавської Перемоги Саша ходив щодня, але, як це не дивно, гаманця там не було. Він розгортав сміття гімназичним стеком і тупо дивився на емальовану табличку: «Податковий інспектор Ю. М. Соловейський», що висіла біля парадного входу. Очманілий Саша плентався додому, падав на червоний плюшевий диван і знову мріяв про багатство, прислухаючись до дражливих ударів серця і всіх пульсів. Пульси були дрібненькі, недобрі і нетерплячі.

Революція сімнадцятого року зігнала Корейка з плюшевої канапи. Він зрозумів, що може зробитися щасливим нащадком незнайомих йому багатіїв. Він нюхом відчув, що по всій країні зараз валяється велика кількість безпритульного золота, коштовностей, чудових меблів, картин і килимів, хутра і сервізів. Треба лише не проґавити момент і якомога швидше схопити ці багатства.

Попередня
-= 138 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!