Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Дванадцять стільців. Золоте теля

— Так, так, — ствердив Корейко, — підігріваючи скільки можна і свою радість.

Після цього великому комбінатору залишалося сісти на віденський стілець і зробити на своєму обличчі надприродну посмішку. Проробивши все це, він подивився на Олександра Івановича. Та мільйонер-конторник теж спромігся відобразити на обличчі якесь казна-що: і розчулення, і захоплення, і замилування, і навіть обожнювання. І все це з приводу щасливої зустрічі з представником влади. Це взаємне зростання почуттів і посмішок нагадувало рукопис композитора Франца Ліста, де на першій сторінці зазначено грати «швидко», на другій—»дуже швидко», на третій — «ще швидше», на четвертій — «швидко, як тільки можна» і на п'ятій — знову — «ще швидше».

Побачивши, що Корейко дійшов уже п'ятої сторінки, і подальше змагання неможливе, Остап приступив до справи.

— А я до вас з дорученням, — сказав він, роблячись серйозним.

— Будь ласка, будь ласка, — зауважив Олександр Іванович, також спохмурнівши.

— Хочемо вас порадувати.

— Цікаво знати, чим.

І з безмірним сумом Бендер поліз до кишені. Корейко стежив за його рухами вже з зовсім похоронним обличчям. На світ з'явилася бляшана коробка від цигарок «Кавказ». Отже, викрику подиву, якого чекав Остап, не було. Підпільний мільйонер дивився на коробку з цілковитою байдужістю. Остап вийняв гроші, старанно їх перелічив і, підсунувши пачку до Олександра Івановича, сказав:

— Рівно десять тисяч. Зробіть ласку написати розписку, що ви їх одержали.

— Ви помилились, товаришу, — сказав Корейко дуже тихо. — Які десять тисяч? Яка розписка?

— Як це — яка? Вас вчора пограбували?

— Мене ніхто не грабував.

— Як не грабували? — захвилювався Остап. — Вчора, біля моря. І забрали десять тисяч. Грабіжників заарештовано. Пишіть розписку.

— Та їй же богу, мене ніхто не грабував, — сказав Корейко, на обличчі якого промайнув світляний зайчик. — Тут справді помилка.

Ще не збагнувши всієї глибини своєї поразки, великий комбінатор припустився непристойної метушливості, про що потім завжди згадував з соромом. Він наполягав, гнівався, совав гроші Олександру Івановичу і взагалі, як кажуть китайці, «втратив лице». Корейко лише стенав плечима, люб'язно посміхався, але грошей не брав.

— Отже, вас не грабували?

— Ніхто мене не грабував.

— І десять тисяч у вас не брали?

— Звичайно, не брали. Ну, як ви гадаєте, звідки у мене можуть бути такі гроші?

— Правда, правда, — сказав Остап, трохи заспокоюючись. — Звідки у дрібного службовця така сила грошей. Отже, у вас все гаразд?

— Все! — відповів мільйонер з чарівною посмішкою.

— І з шлунком все у вас до ладу? — запитав Остап, посміхаючись ще чарівніше.

— Цілком. Ви знаєте, я зовсім здорова людина.

— І тяжкі сни вас не мучать?

— Ні, не мучать.

Щодо посмішок, то далі пішло все так, як у Ліста — швидко, дуже швидко, ще швидше, швидко, як тільки можна, і навіть ще швидше. Прощались нові знайомі так, ніби не могли один без одного жити.

— Кашкетик міліцейський не забудьте, — говорив Олександр Іванович. — Він на столі лишився.

— Не їжте на ніч сирих помідорів, — порадив Остап, — щоб не заподіяти шкоди шлункові.

— На все добре, — говорив Корейко, радісно вклоняючись і шаркаючи ніжкою.

— До побачення, до побачення, — відповідав Остап. — Ви цікава людина! Все у вас гаразд. Дивно, з таким щастям — і на волі.

І все ще не знімаючи з обличчя вже непотрібну посмішку, великий комбінатор вилетів на вулицю. Кілька кварталів він йшов дуже швидко, забувши про те, що у нього на голові стирчить офіційний кашкет з гербом міста Києва, зовсім недоречний у місті Чорноморську. І лише опинившись у натовпі поважних старих людей, що гомоніли навпроти критої веранди їдальні нархарчу № 68, він отямився і почав спокійно зважувати шанси.

Поки він віддавався цим роздумам, неуважно швендяючи взад і вперед, поважні старі люди продовжували займатись своїми щоденними справами.

Це були дивні і смішні для нашого часу люди. Майже всі вони були в білих пікейних жилетках і в солом'яних капелюхах канотьє. Деякі носили навіть капелюхи з потемнілої панамської соломи. І, звичайно, всі були в пожовклих накрохмалених комірцях, з яких стирчали волохаті курячі шиї. Тут, в їдальні № 68, де раніш містилося славнозвісне кафе «Флоріда», збиралися уламки довоєнного комерційного Чорноморська: маклери, що лишилися без своїх контор, комісіонери, що зів'яли без комісійних справ, хлібні агенти, напівбожевільні бухгалтери і інша потолоч. Колись вони тут збиралися, щоб проводити всілякі операції. Зараз їх сюди, на сонячний куточок, тягла багаторічна звичка й потреба побазікати. Вони щодня прочитували московську «Правду»— місцеву пресу вони не поважали, — і все, щоб не скоїлося в світі, вони розглядали як прелюдію до оголошення Чорноморська вільним містом. Колись-то, років сто тому, Чорноморськ, ісправді був вільним містом і це було так весело і прибутково, що легенда про «порто-франко» досі ще осявала золотим промінням світлий ріг біля кафе «Флоріда».

Попередня
-= 176 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!