Слава ЗСУ!

З сумбурних пояснень одчайдушного Берлаги випливла напіввідповідальна фігура товариша Скумбрієвича. Він займав великий номер на два вікна, в якому колись спинялися закордонні капітани, приборкувачі левів, або ж багаті студенти з Києва.

В кімнаті часто й дражливо дзеленчали телефони, іноді окремо, іноді обидва разом. Та ніхто не брав трубок. Ще частіше розчинялися двері, стрижена голова службовця, просунувшись у кімнату, розгублено поводила очима і зникала, щоб поступитись місцем іншій голові, але вже не стриженій, а оброслій довгими патлами, або ж просто голій, ліловій, як цибуля. Але й цибульний череп ненадовго застрявав у дверній щілині. В кімнаті нікого не було.

Коли двері відчинилися, мабуть, уже в п'ятдесятий раз у цей день, до кімнати зазирнув Бендер. Він, як і всі, покрутив головою зліва направо і справа наліво, і, як усі, переконався в тому, що товариша Скумбрієвича в кімнаті немає. Зухвало виявляючи своє невдоволення, великий комбінатор поплентався по окремих відділах, секціях, секторах і кабінетах, запитуючи, чи не бачив хто товариша Скумбрієвича. І в усіх цих місцях він чув одну й ту ж відповідь: «Скумбрієвич щойно тут був»— або ж: «Скумбрієвич хвилину тому вийшов».

Напіввідповідальний Єгор належав до численних екземплярів службовців, які або ж «щойно тут були», або ж «хвилину тому вийшли». Деякі з них протягом всього службового дня і не можуть навіть добратися до свого кабінету. Рівно о дев'ятій годині така людина входить у вестибюль установи і, сповнена добрих намірів, заносить ніжку на першу приступку сходів. її чекають великі діла. Вона призначила у своєму кабінеті вісім важливих рандеву, двоє поширених засідань і одне вузьке. На письмовому столі лежать стоси паперів, які вимагають негайної відповіді. Взагалі, справ велике множество, не вистачить доби. І напіввідповідальний чи відповідальний громадянин бадьоро заносить ніжку на мармурову приступку. Та поставити її не так уже й легко. «Товаришу Парусинов, на одну хвилину, — чути воркуючий голос. — Якраз я хотів проробити з вами одне питаннячко». Парусинова ніжно беруть під руку і відводять у затишний куточок вестибюля. І з цього моменту відповідальний чи напіввідповідальний працівник пропав для країни — він пішов по руках. Не встигне він проробити питаннячко і пробігти три приступки, як його знову підхоплюють, відводять до вікна чи в темний коридор, чи в якийсь пустуючий закапелок, куди нечепура завгосп накидав порожніх ящиків, і щось йому втовкмачують, чогось домагаються, на чомусь наполягають і просять щось провернути в терміновому порядку. До третьої години дня він все ж таки добирається до першої площадки сходів. До п'ятої години йому навіть щастить пробитися на площадку другого поверху. Але через те, що його кабінет на третьому поверсі, а службовий день уже закінчився, він швидко біжить вниз і залишає установу, щоб встигнути на термінову міжвідомчу нараду. А в цей час у кабінеті дзеленчать телефони, зриваються призначені рандеву, листування залишається без відповіді, а члени двох поширених засідань і одного вузького безтурботно п'ють чай і теревенять про трамвайні порядки.

У Єгора Скумбрієвича всі ці особливості були надзвичайно ускладнені громадською працею, якій він віддавався з зайвою гарячковістю. Він уміло й вигідно використовував взаємний і всебічний обман, який непомітно якось прижився в «Геркулесі» і чомусь мав назву «громадське навантаження».

Геркулесівці сиділи на зборах по три години підряд, слухаючи ганебну балаканину Скумбрієвича. їм усім дуже хотілося вхопити Єгора за товстенькі ляжки і викинути у вікно з чималої висоти. Інколи їм навіть здавалося, що ніякої громадської діяльності взагалі не існує і ніколи не існувало, хоч вони й знали, що за стінами «Геркулеса» є якесь-то друге, правильне громадське життя. «Ну й скотина, — думали вони, тоскно покручуючи в руках олівці й чайні ложечки, — симулянт проклятий!» Та придертись до Скумбрієвича, викрити його було не під силу. Єгор виголошував правильні промови про радянську громадськість, про культроботу, профнавчання і про гуртки самодіяльності. Але за всіма цими запальними словами нічого не було. П'ятнадцять гуртків, політичних і музично-драматичних, ось уже два роки складали свої перспективні плани; осередки добровільних товариств, які своєю метою ставили сприяння розвиткові авіації, хімічних знань, автомобілізму, кінного спорту, дорожної справи, а також найшвидшому знищенню великодержавного шовінізму, існували лише в гарячковій уяві членів місцевкому. А школа профнавчання, створення якої Скумбрієвич вважав своєю особливою заслугою, весь час перебудовувалась, що, як відомо, свідчить про цілковиту бездіяльність. Коли б Скумбрієвич був чесною людиною, він, очевидно, сам би сказав, що вся ця робота провадиться «в порядку міражу». Але в місцевкомі цей міраж перевтілювався у звіти, і у вищестоящій профінстанції існування музично-політичних гуртків уже не викликало жодних сумнівів. Школа ж профнавчання вимальовувалась там у вигляді великого кам'яного будинку, в якому стоять парти, і меткий вчитель виводить крейдою на дошці криву зросту безробітних у Сполучених Штатах, а. вусаті учні політично зростають прямо на очах. З усього вулканічного кільця громадської діяльності, яким Скумбрієвич охопив «Геркулес», діяли лише дві вогнедишні точки: стінна газета «Голос голови», яка виходила раз на місяць і робилася в службовий час Скумбрієвичем і Бомзе, і фанерна дошка з написом: «Ті, що перестали пити і закликають інших», під якою не було зазначено жодного прізвища.