Слава ЗСУ!

Розділ XXI

КІНЕЦЬ «ВОРОНЯЧОЇ СЛОБІДКИ»

Варвара Птибурдукова була щаслива. Сидячи за круглим столом, вона оглядала своє господарство. В кімнаті Птибурдукових стояло багато меблів, так що вільного місця майже не було. «Але і тієї площі, яка лишалася, було досить для щастя. Лампа кидала світло на вікно, де тремтіла, як дамська брошка, маленька зелена гілочка. На столі лежали цукерки, печиво і маринований судак у круглій бляшаній коробочці. Штепсельний чайник зібрав у своїй кривій поверхні весь затишок птибурдуківського гнізда: в ньому віддзеркалювалися і ліжко, і білі завіски, і нічна тумбочка. Віддзеркалився і сам Птибурдуков, що сидів навпроти дружини у синій піжамі з шнурками. Він теж був щасливий. Пускаючи крізь вуса цигарковий дим, він випилював лобзиком з фанери іграшковий дачний нужник. Робота була забарна. Треба було випиляти стінки, покрити їх навскісним дахом, зробити внутрішнє обладнання, засклити віконце і приладнати до дверей мікроскопічну защіпку. Птибурдуков працював з запалом; він вважав випилювання по дереву найкращим відпочинком.

Закінчивши роботу, інженер радісно засміявся, поплескав дружину по товстій теплій спині і присунув до себе коробочку з судаком. Та в цю мить настирливо постукали в двері, заблимала лампа, і чайник зсунувся з дротяної підставки.

— Хто б це так пізно? — промовив Птибурдуков, відчиняючи двері.

На сходах стояв Васисуалій Лоханкін. Він по саму бороду був закутаний у білу марселеву ковдру, з-під якої видніли волохаті ноги. До грудей він притискував книгу «Мужчина і женщина», товсту і роззолочену, як ікона. Очі Васисуалія бігали сюди-туди.

— Ласкаво просимо, — сказав ошелешений інженер, ступивши крок назад. — Варваро, що це?

— Я прийшов до вас навіки оселитися, — відповів Лоханкін гробовим ямбом, — сподіваюсь тут знайти у вас притулок.

— Який притулок? — сказав Птибурдуков, червоніючи. — Що вам треба, Васисуалію Андрійовичу? На сходи вибігла Варвара.

— Сашук! Поглянь, він голий! — закричала вона. — Що сталося? Васисуалію? Та увійди ж, увійдіть.

Лоханкін переступив поріг босими ногами і, бурмочучи «нещастя», «нещастя», почав метатися по кімнаті. Краєм ковдри він враз скинув на підлогу тонку теслярську роботу Птибурдукова. Інженер відійшов у куток, відчуваючи, що добра від цього візиту не чекай.

— Яке нещастя? — допитувалася Варвара. — Чому ти в самій ковдрі?

— Я прийшов до вас навіки оселитись, — повторив Лоханкін коров'ячим голосом.

Його жовта барабанна п'ятка вибивала на чистій восковій підлозі тривожний дріб.

— Що ти мелеш дурниці? — накинулася Варвара на колишнього чоловіка. — Йди додому і проспись. Іди звідсіль! Іди, іди додому!

— Немає вже дому, — сказав Васисуалій, продовжуючи тремтіти. — Згоріло все. Пожежа, так, пожежа мене сюди погнала. Я врятувати встиг лише цю ковдру й книгу, улюблену до того ж. Та як до мене ви такі жорстокосерді, піду я звідсіль геть і прокляну до того ж.

Васисуалій, похитуючись від свого горя, пішов до дверей. Але Варвара і її чоловік затримали його. Вони просили пробачення, говорили, що не збагнули одразу, в чому справа, і взагалі, почали турбуватися. Звідкілясь витягли новий піджачний костюм Птибурдукова, білизну, черевики.

Поки Лоханкін одягався, подружжя в коридорі радилося.

— Куди його прилаштувати? — шепотіла Варвара. — Не може ж він у нас ночувати, у нас одна кімната.