Слава ЗСУ!

— Ти мене дивуєш, — сказав добрий інженер, — у людини нещастя, а ти думаєш про особисте благополуччя.

Коли подружжя повернулося до кімнати, погорілець вже сидів за столом і вминав маринованого судака просто з коробки. Крім того, з полиці були скинуті два томи «Опору матеріалів» і їхнє місце зайняла роззолочена «Мужчина і женщина».

— Невже весь будинок згорів? — співчуваючи, запитав Птибурдуков. — Який жах!

— А я думаю, що, може, так і треба, — сказав Васисуалій, прикінчуючи хазяйську вечерю, — можливо, я вийду з полум'я оновлений? Га?

Але він не оновився.

Коли про все переговорили, Птибурдукови почали влаштовуватись на ніч. Васисуалію постелили матрацик на тому самому шматочку площі, яка ще годину тому робила їхнє гніздечко щасливим. Вікно зачинили, погасили світло, і до кімнати ввійшла ніч. Хвилин двадцять усі лежали мовчки, час від часу перевертаючись з боку на бік і тяжко зітхаючи. Потім з підлоги почувся тягучий шепіт Лоханкіна:

— Варваро! Варваро! Слухай, Варваро!

— Чого тобі? — обурено запитала колишня дружина.

— Чого ти від мене пішла, Варваро? Не дочекавшись відповіді на це принципове питання, Васисуалій заканючив:

— Ти самка, Варваро! Ти вовчиця! Вовчиця ти, тебе я зневажаю…

Інженер нерухомо лежав, у постелі, задихаючись від люті і стискуючи кулаки.

«Вороняча слобідка» загорілася о дванадцятій годині вечора, саме в той час, коли Остап Бендер танцював у порожній конторі танго, а молочні брати Балаганов і Паніковський виходили з міста, згинаючись під золотими гирями.

У довгому ланцюгові злоключенств, які передували пожежі, в квартирі номер три першим кільцем була нічийна бабуся. Як відомо, вона палила на своїх антресолях гас, бо не довіряла електриці. Після екзекуції над Васисуалієм Андрійовичем у квартирі вже давно не виникало ніяких цікавих подій, і неспокійна голова камергера Митрича мучилася від вимушеної бездіяльності. Обміркувавши як слід бабині звички, він затривожився.

— Спалить, стара, всю квартиру! — бурмотів він. — їй — що? А в мене рояль коштує, може, дві тисячі.

Прийшовши до такого висновку, Митрич застрахував від вогню все своє рухоме майно. Тепер він міг спокійно і зовсім байдуже дивитися, як баба несла до себе на гору бутиль з гасом, тримаючи його на руках як дитину. Першим про застережливий вчинок Митрича дізнався громадянин Гігієнішвілі й одразу ж витлумачив це по-своєму. Він підступив у коридорі до Митрича, вхопив його за барки і загрозливо промовив:

— Підпалити всю квартиру хочеш? Страховку одержати хочеш? Ти гадаєш, Гігієнішвілі дурень? Гігієнішвілі все розуміє.

І пристрасний квартирант того ж дня застрахувався на велику суму. Все це стало відомо всій «Воронячій слободі». Всіх її мешканців охопив жах. Люція Францівна Пферд прибігла на кухню, вицабанивши очі.

— Вони спалять нас, негідники! Ви як хочете, громадяни, а я теж зараз же піду застрахуюсь. Все одно горіти будемо. Хоч страховку одержу. Я через них іти з торбою по світу не хочу.

На другий день застрахувалися всі квартири за винятком Лоханкіна і нічийної бабусі. Лоханкін читав «Родину» і нічого не помічав, а бабуся не вірила в страховку так само, як І в електрику. Микита Пряхін приніс до дому страховий поліс з фіолетовою каймою і довго розглядав проти світла водяні знаки.

— Це, виходить, держава назустріч іде? — сказав він похмуро. — Допомагає пожильцям? Ну, спасибі. Тепер, значить, як захочемо, так і зробимо.

І, сховавши поліс під сорочку, Пряхін пішов до своєї кімнати. Його слова викликали такий жах, що цю ніч у «Воронячій слобідці» ніхто не заснув. Дуня зв'язувала речі у вузли, а решта коєчників розбрелася ночувати до знайомих. Вдень всі стежили один за одним і по частинах виносили майно з будинків.

Все було ясно. Будинок був приречений. Він не міг не згоріти. І дійсно, о дванадцятій годині ночі він запалав, підпалений одразу з шести кінців.

Останнім з дому, коли він уже задимів самоварним димом з вогняними прожилками, вискочив Лоханкін, прикриваючись білою ковдрою. Він що було духу кричав: «Пожежа, пожежа!», хоч нікого не міг здивувати цією новиною. Всі мешканці «Воронячої слобідки» були в зборі. П'яний Пряхін сидів на своїй скрині з кованими вуглами. Він бездумно дивився на вікна, в яких миготіли вогні, примовляючи: «Як захочемо, так і зробимо». Гігієнішвілі з огидою нюхав свої руки, які смерділи гасом, і витирав їх об штани. Спіраль вогню вирвалася з кватирки і, розсипаючи Іскри, розвернулася під дерев'яним карнизом. Тріснуло і з дзвоном вивалилося перше скло. Нічийна бабуся дико завила.

— Сорок років стояв дім, — солідно пояснив Митрич, походжаючи по натовпу, — при всіх владах стояв, добрий був дім. А при Радянській згорів. Такий прикрий факт, громадяни.