Слава ЗСУ!

— Тільки ви, будь ласка, і майбутнє, — жалісно попросила вона.

— Вам треба ворожити на даму треф.

Вдова заперечила:

— Я завжди була червова дама.

Хазяйка байдуже погодилась і почала комбінувати карти. Визначення вдовиної долі начорно було дано вже через кілька хвилин. На вдову чекали великі і дрібні неприємності, а на серці у неї лежав трефовий король, з яким дружила бубнова дама.

Набіло ворожили по руці. Лінії руки вдови Грицацуєвої були чисті, могутні і бездоганні. Лінія життя простяглась так далеко, що кінець її заїхав у пульс, і якщо лінія говорила правду, то вдова повинна була б дожити до страшного суду. Лінії розуму й мистецтва давали право сподіватись, що вдова покине торгівлю бакалією і подарує людству неперевершені шедеври в якій завгодно царині мистецтва, науки або суспільствознавства. Горбики Венери у вдови схожі були на маньчжурські сопки і промовляли за чудесні запаси любові й ніжності

Все це ворожка пояснила вдові словами і термінами, вживаними поміж графологів, хіромантів і кінських баришників.

— От спасибі вам, мадамочко, — сказала вдова, — я вже тепер знаю, хто трефовий король. І бубнова краля мені теж дуже відома. А король який, не мар'яжний?

— Мар'яжний, дівчино.

Окрилена вдова помчала додому. А ворожка, скинувши карти в шухляду, позіхнула, показавши пащу п'ятдесятилітньої жінки, і пішла на кухню. Там вона попоралась коло обіду, що грівся на гасниці «Грец», по-кухарськи витерла руки об фартух, взяла відро з відбитою де-не-де емаллю і вийшла надвір по воду.

Вона йшла двором, важко пересуваючись на плоских ступнях, її напівспорохнілий бюст мляво стрибав у перефарбованій блузці. На голові ріс віничок сивуватого волосся. Вона була стара, була бруднувата, дивилася на всіх підозріло і любила солодке. Якби Іполит Матвійович побачив її зараз, то нізащо не пізнав би Олени Боур, давньої своєї коханки, про яку секретар суду сказав колись віршами, що вона «к по-целуям зовущая, вся такая воздушная». Біля колодязя мадам Боур привітав сусіда Віктор Михайлович Полєсов, слюсар-інтелігент, що набирав воду в бідон з-під бензину. У Полєсова було лице оперного чорта, якого старанно мазали сажею, перед тим як випустити на сцену.

Обмінявшись привітаннями, сусіди заговорили про те, що цікавило весь Старгород.

— До чого дожились, — іронічно сказав Полєсов, — учора все місто оббігав, плашок три восьмих дюйма дістати не міг. Немає. Нема! А ще трамвай збираються пускати.

Олена Станіславівна, що мала про плашки на три восьмих дюйма таке саме уявлення, яке має про сільське господарство слухачка хореографічних курсів імені Леонардо да Вінчі, думаючи, що сир добувають з вареників, висловила, проте, своє співчуття:

— Які тепер магазини! Тепер тільки черги, а магазинів нема. І назви у цих магазинів найжахливіші. Старгіко!..

— Ні, знаєте, Олено Станіславівно, це ще дурниці! У них чотири мотори «Загальної Електричної Компанії» лишились. Ну, ці сяк-так підуть, хоч кузови та-аке барахло!.. Скло не на гумі. Я сам бачив. Деренчати все це буде… Жах! А решта моторів — харківська робота. Самий держпромколірмет. Верстви не витягнуть. Я на них дивився…

Слюсар роздратовано замовк. Його чорне лице блищало на сонці. Білки очей були жовтаві. З-поміж кустарів з мотором, на які багатий був Старгород, Віктор Михайлович Полєсов був найбільш неповороткий і частіше за інших осоромлювався. Причиною цього була його надміру запальна натура. Це був запальний ледар. Він завжди пінився. У власній його майстерні, що містилася в другому дворі будинку № 7 у Перелешинськім провулку, застати його було неможливо. Погасле переносне горно сиротою стояло посеред мурованого сарая, по закутках якого лежали купами проколоті камери, подерті протектори «Треугольник», руді замки — такі величезні, що ними можна було замикати міста, — м'які баки на пальне з написами «Indian» і «Wanderer», дитяча ресорна колясочка, навіки заглохла динамка, гнила шкіряна сириця, промащене клоччя, стертий наждачний папір, австрійський багнет і безліч подертого, гнутого і давленого мотлоху. Замовники не находили Віктора Михайловича. Віктор Михайлович уже десь давав розпорядження. Йому було не до роботи. Він не міг спокійно бачити биндюжника, куди б той не їхав з вантажем — у свій чи чужий двір. Полєсов одразу ж виходив у двір і, склавши руки на спині, презирливо спостерігав поведінку візника. Нарешті серце його не витримувало:

— Хто ж так заїздить? — кричав він, жахаючись. — Завертай!

Переляканий візник завертав.

— Куди ж ти завертаєш, мордо?! — страждав Віктор Михайлович, налітаючи на коня. — Надавали б тобі за старих часів ляпасів, тоді б завертав.