Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Дванадцять стільців. Золоте теля

— Більше ніколи такого не робіть, — суворо сказав поштовик, викидаючи Бендерові його чемоданчик.

— Ніколи не зроблю! — заявив командор. — Слово честі студента!

Від вітру стугоніли дахи, гойдалися ліхтарі, тіні сновигали по землі і дощ розсікав проекційне проміння автомобільних прожекторів.

— Досить психологічних ексцесів, — радісно сказав Бендер, — досить переживань і самокатування. Час починати трудове буржуазне життя. До Ріо-де-Жанейро! Куплю плантацію і випишу собі Балаганова на посаду мавпи. Хай зриває для мене банани!


Розділ XXXVI

КАВАЛЕР ОРДЕНА ЗОЛОТОГО РУНА

Дивна людина йшла вночі придністровськими плавнями. Вона була кремезна і непомірно товста. На ній був щільно одягнений брезентовий балахон з піднятим капюшоном. Через зарості очерету під розкоряченими деревами людина йшла навшпиньках, як у спальні. Іноді вона спинялася і тяжко дихала. Тоді всередині під балахоном чувся брязкіт, який утворюють металеві предмети, стикаючись з іншими металевими предметами. І щоразу після цього у повітрі повисав тонкий і дуже делікатний дзвін. Одного разу дивна людина зачепилася за мокре коріння і впала на живіт. І тоді пролунав такий гучний дзвін, наче на паркет впали лицарські лати. І довго ще дивна людина не підводилася з землі, вдивляючись у темряву.

Шуміла березнева ніч. З дерев спадали і розбивалися об землю ваговиті аптекарські краплі.

— Проклята таріль, — прошепотіла людина.

Вона підвелася і до самісінького Дністра дійшла без пере-шкод. Людина підтикала поли, сповзла з берега і, втративши рівновагу на розкислій кризі, побігла в Румунію.

Великий комбінатор готувався всю зиму. Він скуповував північноамериканські долари з портретами президента в білих буклях, золоті годинники і портсигари, шлюбні персні, діаманти й інші дорогоцінні речі. Зараз він ніс на собі сімнадцять ваговитих портсигарів з монограмами, орлом і гравірованими написами:

«Директорові Русько-Карпатського банку і благодійникові Євсею Рудольфовичу Полуфабриканту в день його срібного шлюбу від вдячних співробітників».

«Таємному радникові М. І. Святотацькому після закінчення сенаторської ревізії від чинів чорноморського градоначальства».

Та найважчий за всі був портсигар з присвятою:

«Панові приставу Олексіївської дільниці від вдячних євреїв купецького звання».

Під написом було ще й палаюче емалеве серце, пробите стрілою, що, звичайно, мало символізувати любов євреїв купецького звання до пана пристава.

По кишенях були розсовані, як низки бубликів, золоті обручки, персні і браслетки. На спині у три ряди висіли на міцних мотузках двадцять пар золотих годинників. Деякі з них дратували цоканням, і Бендерові здавалося, що по його спині повзають комахи чи паразити. Серед годинників були й даровані, про що свідчили написи на кришках: «Улюбленому синові Серьожі Кастракі в день здачі іспитів на атестат зрілості»; над словом «зрілості» шпилькою було надряпано: «статевої». Зроблено це було, очевидно, приятелями молодого Кастракі, такими ж двоєчниками, як і він сам. Остап довго вагався, чи купувати цей непристойний годинник, та зрештою купив; адже він твердо вирішив вкласти весь мільйон у цінності.

Взагалі довелося попрацювати всю зиму. Діамантів великий комбінатор дістав лише на чотириста тисяч; валюти, у тому числі якихось сумнівних польських і балканських грошей, пощастило здобути лише на п'ятдесят тисяч. На решту довелося накупити важких речей. Йти найбільш заважала золота таріль, яку він ніс на животі. Таріль була велика, овальна, як щит африканського вождя і важила двадцять фунтів. Кремезна шия командора згиналася під важким архієрейським нагрудним хрестом з написом: «Во ім'я отца, і сина, і святого духа», який він придбав у колишнього іподиякона кафедрального собору громадянина Самообложенського. Зверх хреста на чудовій стрічці висів орден Золотого Руна — литий баранчик.

Цей орден Остап виторгував у дивовижного дідуся, який, можливо, був навіть великим князем, а можливо, і камердинером великого князя. Старий заправив непомірно високу суму, посилаючись на те, що такий орден е у світі лише у кількох людей, та й то здебільшого у коронованих осіб.

— Золоте Руно, — бурмотів старий, — дається за найвищу доблесть!

— А в мене якраз найвища, — відповідав Остап, — до того ж я купую баранця лише як золотий брухт,

Але командор кривив душею. Орден йому одразу ж сподобався і він вирішив залишити його собі назавжди, як орден Золотого Теляти.

Остапа підганяв страх і чекання гвинтівочного пострілу. Він добіг до середини ріки і спинився. Муляло золото — таріль, хрест, браслети. Спина свербіла під розвішаними на ній годинниками. Поли балахона намокли і важили кілька пудів. Остап, стогнучи, зірвав з себе балахон, кинув на лід і попрямував далі. Він лишився в шубі, широченній, просто незвичайній шубі — це була чи не найкоштовніша річ в Остаповому туалеті. Він «будував» її чотири місяці, будував, як дім, виготовляючи рисунки, плани, звозячи матеріали. Шуба була подвійна — підбита унікальними чорно-бурими лисицями, а покрита справжніми котиками. Комір був пошитий з соболів. Дивовижна була ця шуба! Супершуба з шиншиловими кишенями, набитими медалями за рятування потопаючих, натільними хрестиками і золотими щелепами і мостами — останнім досягненням зуболікарської техніки. На голові великого комбінатора красувалася шапка. Не шапка, а боброва тіара.

Попередня
-= 251 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!