Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Дванадцять стільців. Золоте теля

— Гроші я попросив би наперед, — заявив архіваріус, — це моє правило.

— А це нічого, що я золотими десятками? — заспішив панотець Федір, розриваючи підшивку піджака.

— За курсом візьму. По дев'ять з половиною. Сьогоднішній курс.

Востриков витрусив з ковбаски п'ять жовтячків, досипав до них два з половиною сріблом і підсунув всю купку до архіваріуса. Варфоломійович двічі перелічив монети, згріб їх у жменю, попросив гостя хвилиночку зачекати і пішов по ордери. У таємній своїй канцелярії Варфоломійович довго не думав, розгорнув алфавіт — дзеркало життя на літеру П, швидко найшов потрібний номер і взяв з полиці пачку ордерів генеральші Попової. Розпанахавши пачку, Варфоломійович вибрав із неї тільки ордер, виданий тов. Брунсу, що проживає по Виноградній, 34, на дванадцять горіхових стільців фабрики Гамбса. Дивуючись своїй кмітливості й умінню викручуватись, архіваріус посміхнувся і одніс ордери покупцеві.

— Усі в одному місці? — скрикнув покупець.

— Один до одного. Усі там стоять. Гарнітур прекрасний. Пальчики оближете. А втім, чи вам про це говорити! Ви самі знаєте!

Панотець Федір довго й захоплено тряс руку архіваріусові і, скуштувавши рясних ударів об шафи в передпокої, зник у нічній темряві.

Варфоломійович довго ще глузував з пошитого в дурні покупця. Золоті монети він розклав рядком на столі і довго сидів, сонно дивлячись на п'ять ясних кружалець.

«І чого це їх на вороб'яніновські меблі потягло? — подумав він. — З глузду з'їхали».

Він роздягся, неуважно помолився богу, ліг у вузеньку дівочу постіль і заклопотано заснув.


Розділ XII

Палка жінка — мрія поета

Ніч пожерла холод до останку. Стало так тепло, що у ранніх перехожих нили ноги. Горобці верзли всілякі дурниці. Навіть курка, що вийшла з кухні в готельний двір, відчула приплив сил і спробувала злетіти. Небо було в дрібних хмарних галушках, з ящика для сміття струмив запах фіалки і супу пейзан. Вітер млів під карнизом. Коти розляглись на даху і, поблажливо мружачись, дивились у двір, через який біг коридорний Олександр із пакою брудної білизни.

У коридорах «Сорбонни» зашуміли. На відкриття трамвая з повітів з'їжджалися делегати. З готельної лінійки з вивіскою «Сорбонна» висипав їх цілий гурт.

Сонце гріло що було сили. Злітали д'горі жолоблені залізні штори магазинів. Радпрацівники, що вийшли на службу у ватних пальто, задихаючись, розстібались, відчуваючи тягар весни.

На Кооперативній вулиці біля переповненого вантажного автомобіля Млинбуду лопнула ресора, і Віктор Михайлович Полєсов, прибувши на місце події, давав поради.

У номері, умебльованім з діловою розкішшю (два ліжка і нічний столик), почулося кінське хропіння й іржання: Іполит Матвійович весело вмивався і прочищав ніс. Великий комбінатор лежав у ліжку, розглядаючи пошкодження на штиблетах.

— До речі, — сказав він, — прошу сплатити заборгованість.

Іполит Матвійович винирнув з рушника і глянув на компаньйона банькатими, без пенсне, очима.

— Що ви на мене дивитесь, немов солдат на вошу? Що вас здивувало? Заборгованість? Так! Ви мені винні гроші. Я вчора забув вам сказати, що за ордери я заплатив, згідно з вашими повноваженнями, сімдесят карбованців. До цього додаю розписку. Перекиньте сюди тридцять п'ять карбованців. Концесіонери, сподіваюсь, беруть участь у витратах на однакових підставах?

Іполит Матвійович надів пенсне, прочитав записку і з сумом оддав гроші. Але навіть це не могло затьмарити його радості. Багатство було в руках. Порошинка тридцяти карбованців зникла в сяйві діамантової гори.

Іполит Матвійович, променисто усміхаючись, вийшов у коридор і почав прогулюватись. Плани нового, побудованого на дорогоцінному фундаменті, життя тішили його. «А святий панотець? — єхидно думав він. — Дурень дурнем зостався. Не бачити йому стільців, як своєї бороди».

Дійшовши кінець коридора, Вороб'янінов обернувся. Білі в тріщинах двері № 13 розчинились, і просто назустріч йому вийшов панотець Федір у синій косоворотці, підперезаній потертим чорним шнурком з пишною китицею. Добре обличчя його розпливалося від щастя. Він теж вийшов у коридор на прогулянку. Суперники кілька разів зустрічалися і, переможно поглядаючи один на одного, ішли далі. Кінець коридора обидва разом поверталися і знову зближались… У грудях Іполита Матвійовича вирувало захоплення. Тим самим почуттям був опанований і панотець Федір. Почуття жалю до переможеного супротивника опановувало обох. Нарешті, під час п'ятого рейсу, Іполит Матвійович не витримав.

— Здрастуйте, батюшко, — сказав він невимовно облесливо.

Попередня
-= 31 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!