знайди книгу для душі...
— Прекрасні меблі! — гнівно сказав Остап. — Занепадницькі тільки.
— А тут я уже була, — сказала Ліза, увійшовши до червоної вітальні. — Тут, я гадаю, зупинятися не варто.
На її превелике здивування байдужі до меблів супутники завмерли біля дверей, немов вартові.
— Чого ж ви стали? Ходімо. Я вже втомилась.
— Заждіть, — сказав Іполит Матвійович, звільняючись від її руки, — одну хвилиночку.
Велика кімната була перевантажена меблями. Гамбсівські стільці розмістились уздовж стіни і навколо столу. Канапу в кутку теж оточували стільці. Їх гнуті ніжки і зручні спинки були до болю знайомі Іполитові Матвійовичу. Остап допитливо глянув на нього. Іполит Матвійович почервонів.
— Ви втомились, панночко, — сказав він Лізі, — сядьте-но сюди і спочиньте, а ми з ним походимо трохи. Це, здається, цікавий зал.
Лізу всадовили.
Концесіонери одійшли до вікна.
— Вони? — запитав Остап.
— Начебто зони. Треба пильніше оглянути.
— Усі стільці тут?
— Зараз я перелічу. Заждіть, заждіть…
Вороб'янінов почав переводити очі з стільця на стілець.
— Дозвольте, — сказав він нарешті, — дванадцять стільців. Цього не може бути. Адже їх повинно бути тільки десять.
— А ви придивіться добре. Можливо, це не ті стільці.
Вони почали ходити поміж стільців.
— Ну? — квапив Остап.
— Спинка начеб не така, як у моїх.
— То це не ті?
— Не ті.
— Надаремне я з вами зв'язався, здається.
Іполит Матвійович був украй пригнічений.
— Гаразд, — сказав Остап, — засідання триває далі. Стілець — не голка. Найдеться. Дайте ордери сюди. Доведеться вступити в неприємний контакт з адміністрацією музею. Сідайте поруч дівчини й сидіть. Я зараз прийду.
— Чого ви такий сумний? — говорила Ліза. — Ви втомились?
Іполит Матвійович відбувся мовчанкою.
— Вам голова болить?
— Еге, трошечки. Клопоти всякі. Брак жіночої ласки дається взнаки на життєвій дорозі.
Ліза спочатку здивувалась, а потім, глянувши на свого бритоголового співрозмовника, і справді його пожаліла. Очі у Вороб'янінова були оповиті стражданням. Пенсне не ховало виразно окреслених мішечків. Швидкий перехід від спокійного життя діловода повітового загсу до незручного і клопітного побуту мисливця за діамантами й авантюрника не минув даремне. Іполит Матвійович страшно схуд, і вряди-годи йому боліла печінка. Під суворим наглядом Бендера Іполит Матвійович втрачав свою фізіономію і швидко розчинявся в могутньому інтелекті сина турецько-підданого. Тепер, коли він на хвилину лишився віч-на-віч з чарівною громадянкою Калачовою, йому захотілось розказати їй про всі болі і хвилювання, але він не посмів цього зробити.
— Так, — сказав він, ніжно дивлячись на співрозмовницю, — такі-то справи. Як же ви проживаєте, Єлизавето.
— Петрівна. А як вас звуть?
Обмінялись іменами й по батькові.
«Казка незабутнього кохання» — подумав Іполит Матвійович, вдивляючись у простеньке обличчя Лізи. Так пристрасно, так непереборно захотілося старому предводителеві жіночої ласки, брак якої важко дається взнаки на життєвій дорозі, що він негайно взяв Лізину лапку в свої морхлі руки і палко заговорив про Париж. Йому захотілось бути багатим, марнотратом і непереможним кавалером. Йому захотілось чарувати і під шум оркестрів пити редерери з красунею з дамського оркестру в окремому кабінеті. Про що було говорити з цим дівчам, яке, безперечно, нічого не знає ні про редерери, ні про дамські оркестри і яке з природи своєї навіть не може збагнути всієї чарівності цього жанру. А бути привабним так хотілося! І Іполит Матвійович спокушав Лізу оповіданнями про Париж.
— Ви науковий працівник? — запитала Ліза.
— Звичайно, до певної міри, — одказав Іполит Матвійович, відчуваючи, що з дня знайомства з Бендером до нього знову вернулося не властиве йому останніми роками нахабство.
— А скільки вам років, пробачте мою нескромність?
— До науки, яку я в даний момент репрезентую, це не стосується.
Ця швидка і дотепна відповідь одразу покорила Лізу.
— А все-таки? Тридцять? Сорок? П'ятдесят?
— Майже. Тридцять вісім.
— Ого! На вигляд ви значно молодший.
Іполит Матвійович відчув себе щасливим.
— Коли я матиму щастя знову вас побачити? — запитав Іполит Матвійович в ніс.
Лізі стало дуже соромно. Вона засовалася в кріселку і занудьгувала.
— Куди це товариш Бендер зник? — запитала вона тоненьким голосом.
— Так коли ж? — спитав Вороб'янінов нетерпляче. — Коли і де ми побачимось?
— Ну, я не знаю. Коли хочете.
— Сьогодні можна?