Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Дванадцять стільців. Золоте теля

Минуло три дні. Обрій залишався чистим. Ні Бендер, ні чайне ситечко, ні дутий браслетик, ні стілець не повертались. Усі живі й неживі речі пропали в найзагадковіший спосіб.

Тоді вдова вжила радикальних заходів. Вона пішла до контори «Старгородської правди», і там їй в одну мить скомпонували об'яву:

БЛАГАЮ

осіб, що знають місцеперебування. Пішов з дому т. Бендер, років 25–30. Одягнений у зелений костюм, жовті черевики і голубий жилет.

Брюнет.

Осіб, що зн., прошу повідом. за прист. винагор. Вул. Плеханова, 15. Грицацуєвій.

— Це ваш син? — співчутливо запитали в конторі.

— Чоловік він мені! — відповіла, страждальниця, закриваючи лице хусткою.

— Ах, чоловік!

— Законний. А що?

— Та нічого. Ви б до міліції все-таки звернулися.

Вдова перелякалась. Міліції вона боялася. Двозначні погляди проводжали вдову до порога.

Тричі прозвучав заклик зі сторінок «Старгородської правди». Але мовчала велика країна. Не знайшлось осіб, що знають місцеперебування брюнета в жовтих черевиках. Ніхто не приходив одержати пристойну винагороду. Поміж сусідками пішли пересуди.

Чоло вдови день у день хмурнішало. І дивна річ: чоловік мигнув, як ракета, потягши за собою в чорне небо гарний стілець і сімейне ситечко, а вдова все кохала його. Хто може зрозуміти серце жінки, особливо жінки-вдови?

До трамвая в Старгороді уже звикли і сідали в нього без жодного страху. Кондуктори кричали свіжими голосами: «Місць нема», і все йшло так, наче трамвай був у місті ще за Володимира Красне Сонечко. Інваліди всіх груп, жінки з дітьми і Віктор Михайлович Полєсов сідали у вагони з передньої площадки. На крик: «Беріть квитки!» — Полєсов поважно говорив: «Річний», — і залишався поруч вагоновода. Річного квитка у нього не було і бути не могло.

Перебування Вороб'янінова і великого комбінатора залишило в місті глибокий слід.

Змовники пильно берегли довірену їм таємницю. Мовчав навіть Віктор Михайлович, хоч йому так кортіло викласти першому стрічному секрети, що хвилювали його. Однак, згадуючи могутні плечі Остапа, Полєсов терпів. Розраду він мав тільки в розмовах з ворожкою.

— А як ви гадаєте, Олено Станіславівно, — говорив він, — чим пояснити відсутність наших керівників?

Олену Станіславівну це теж вельми цікавило, але вона не мала жодних відомостей.

— А чи не думаєте ви, Олено Станіславівно, — вів далі невгамовний слюсар, — що вони виконують тепер особливе завдання?

Ворожка була певна, що так воно і є. Тієї самої думки був, очевидно, й папуга в червоних спідніх. Він дивився на Полєсова своїм круглим розумним оком, неначе кажучи: «Дай насіння, і я тобі зараз усе розповім. Вікторе, ти будеш губернатором. Тобі підлягатимуть усі слюсарі. А двірник будинку № 5 так і залишиться двірником, зарозумілим хамом».

— А чи не думаєте ви, Олено Станіславівно, що нам треба провадити роботу далі? Все-таки не можна сидіти, згорнувши руки!

Ворожка погодилась і зауважила:

— А правда ж, Іполит Матвійович герой!

— Герой, Олено Станіславівно! Ясно. А цей бойовий офіцер з ним? Діловий чоловік! Як хочете, Олено Станіславівно, а справа так стояти не може. Рішуче не може.

І Полєсов почав діяти. Він робив регулярні візити всім членам таємного товариства «Меча й рала», особливо допікаючи обережному власникові одеської бубличної артілі «Московські баранки» громадянинові Кислярському. Угледівши Полєсова, Кислярський чорнів. А слова про потребу діяти доводили полохливого бубличника до шаленства.

Наприкінці тижня всі зібрались у Олени Станіславівни в кімнаті з папугою. Полєсов кипів.

— Ти, Вікторе, не бульбочи, — говорив йому розсудливий Дядьєв, — чого ти цілісінькими, днями по місту ганяєш?

— Треба діяти! — кричав Полєсов.

— Діяти треба, а от кричати притьмом не треба. Я, панове, от як собі все це уявляю. Якщо Іполит Матвійович сказав — діло святе. І, я так думаю, ждати нам лишилося недовго. Як все це відбуватиметься, нам і знати не треба: на те є військові люди. А ми частина цивільна — представники міської інтелігенції і купецтва. Яке наше завдання? Бути напоготові. Є у нас що-небудь? Центр у нас є? Нема. Хто стане на чолі міста? Нікого нема. А це, панове, найголовніше. Англійці, панове, з більшовиками, здається, далі церемонитись не будуть. Це нам перша ознака. Все зміниться, панове, і дуже швидко. Запевняю вас.

— Ну, в цьому і ми не маємо сумніву, — сказав Чарушников, надимаючись.

— І чудово, що не маєте сумніву. Якої ви думки, пане Кислярський? І ви, молоді люди?

Вигляд Нікеші і Владі свідчив про певність швидкої переміни. А Кислярський, зрозумівши зі слів глави торговельної фірми «Швидкоупак», що йому не доведеться брати безпосередньої участі в збройних сутичках, радісно підтакнув.

Попередня
-= 54 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!