Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Дванадцять стільців. Золоте теля

— Штук двісті!

— Двісті? Не двісті, а тридцять два! А у Франції вісімдесят тисяч бойових літаків.

— Отак… Довели більшовики до ручки.

Розійшлись далеко за північ.

Губернатор пішов проводжати міського голову. Обидва йшли підкреслено рівно.

— Губернатор! — говорив Чарушников. — Який же з тебе губернатор, коли ти не генерал?

— Я цивільним генералом буду, а тобі заздро? Коли захочу, кину тебе в тюремний замок. Попосидиш у мене.

— Посадити мене неможливо. Я балотований, вшанований довір'ям.

— За балотованого двох небалотованих дають.

— Прош-шу зі мною не жартувати! — закричав раптом Чарушников на всю вулицю.

— Чого ж ти, дурню, кричиш? — запитав губернатор. — Хочеш в міліції ночувати?

— У міліції мені не можна ночувати, — одказав міський голова, — я радянський службовець…

Сяяла зоря. Ніч була чарівна. На Другій Радянській точилася далі суперечка губернатора з міським головою.


Розділ XX

Од Севільї До Гренади

Дозвольте, а де ж панотець Федір? Де стрижений священик церкви Фрола і Лавра? Він, здається, збирався піти на Виноградну вулицю, в будинок № 34, до громадянина Брунса? Де ж цей скарбошукач в образі ангела і заклятий ворог Іполита Матвійовича Вороб'янінова, що вартує нині в темному коридорі біля вогнетривкої шафи?

Зник панотець Федір. Закрутила його лиха година. Кажуть, що бачили його на станції Попасна Донецьких залізниць. Біг він по перону з чайником окропу…

Спрага опанувала панотця Федора. Закортіло йому багатства. Понесло його по Росії за гарнітуром генеральші Попової, в якому, ніде правди діти, ні чорта нема.

Їде панотець по Росії. Тільки листи дружині пише.

ЛИСТ ПАНОТЦЯ ФЕДОРА,

що його написав він у Харкові, на вокзалі, своїй дружині в повітове місто

Голубонько моя, Катерино Олександрівно!

Вельми перед тобою винен. Кинув тебе, сердешну, на самоті в такий час.

Мушу тобі усе розказати. Ти мене зрозумієш і, сподіваюсь, погодишся.

Ні в які живоцерковці я, звичайно, не пішов і йти не думав, і боже мене від цього борони.

Тепер читай уважно. Ми скоро заживемо інакше. Пам'ятаєш, я тобі говорив про свічковий заводик. Буде він у нас, і ще дещо, можливо, буде. І не доведеться вже тобі самій обіди варити та ще столовників держати. До Самари поїдемо і наймемо служницю.

Тут діло таке, але ти держи його у великому секреті, нікому, навіть Марії Іванівні, не кажи. Я шукаю скарб. Пам'ятаєш небіжчицю Клавдію Іванівну Пєтухову, вороб'яніновську тещу? Перед смертю Клавдія Іванівна відкрилась мені, що в її домі, в Старгороді, в одному з стільців у вітальні (їх усіх дванадцять) заховані її діаманти.

Ти, Катрусю, не подумай, що я злодій який. Ці діаманти вона відказала мені і звеліла стерегти їх від Іполита Матвійовича, її давнього мучителя.

От чому я тебе, сердешну, кинув так несподівано.

Ти вже мене не винувать.

Приїхав я до Старгорода, і уяви собі — цей старий женолюб теж там опинився. Довідався якось. Мабуть, стару перед смертю мордував. Жахлива людина! І з ним їздить якийсь карний злочинець, — найняв собі бандита. Вони на мене прямо накинулись, із світу звести хотіли. Та я не такий, мені пальця в рот не клади, не дався.

Спочатку я потрапив на хибну путь. Один стілець тільки найшов у вороб'яніновському домі (там нині богадільня); несу я мої меблі до себе в номери «Сорбонна», і раптом з-за рогу з риком чоловік на мене лізе, як лев, накинувся і схопився за стілець. Мало до бійки не дійшло. Осоромити мене хотіли. Потім я приглянувся, дивлюсь — Вороб'янінов. Поголився, уяви собі, і голову поголив, аферист, ганьбить себе на старості літ.

Розламали ми стілець — нічого там нема. Це потім я зрозумів, що на хибну путь потрапив. А в той час вельми засумував.

Обида взяла мене, і я цьому розпусникові всю правду виклав у вічі.

«Яке, — кажу, — стидов'я на старості літ, яка, — кажу, — дикість у Росії тепер настала: щоб предводитель дворянства на священнослужителя, аки лев, кидався і за безпартійність дорікав! Ви, — кажу, — ница людина, мучитель Клавдії Іванівни і мисливець на чуже добро, яке тепер належить державі, а не йому».

Соромно йому стало, і він пішов од мене геть, у дім розпусти, мабуть.

А я пішов до себе в номери «Сорбонна» і почав обмірковувати план на майбутнє. І зміркував я те, що дурневі цьому голеному ніколи б і на думку не спало: я вирішив найти того, хто розподіляв реквізовані меблі. Уяви собі, Катрусю, недарма я на юридичному факультеті учився, — пішло на користь. Найшов я того чоловіка. Другого ж дня найшов. Варфоломійович — вельми порядний дідок. Живе собі з старою бабусею, тяжкою працею хліб добуває. Він мені всі документи дав. Довелось, щоправда, дати нагороду за таку послугу. Зостався без грошей (але про це згодом). Виявилось, що всі дванадцять стільців із вітальні вороб'яніновського дому потрапили до інженера Брунса, на Виноградну вулицю, будинок № 34. Зауваж собі, що всі стільці потрапили до одної людини, чого я ніяк не сподівався (боявся, що стільці попадуть у різні місця). Я вельми цьому зрадів. Тут якраз у «Сорбонні» я знову зустрівся з мерзотником Вороб'яніновим. Я добре вичитав йому і його товариша, бандита, не пошкодував. Я дуже побоювався, що вони дізнаються про мій секрет, і причаївся в готелі до того часу, поки вони не виїхали.

Попередня
-= 57 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!