Слава ЗСУ!

Брунс, виявляється, із Старгорода виїхав 1923 року до Харкова, куди його призначено на службу. Від двірника я вивідав, що він повіз з собою всі меблі і вельми їх оберігає. Людина він, кажуть, статечна.

Сиджу тепер у Харкові на вокзалі і пишу от з якої нагоди. По-перше, дуже тебе кохаю і згадую, а по-друге, Брунса тут уже нема. Але ти не завдавай собі смутку. Брунс служить тепер у Ростові, в «Новоросцементі», як я довідався. Грошей у мене тільки-тільки на дорогу. Виїжджаю через годину товаро-пасажирським. А ти, моя люба, зайди, будь ласка, до зятя, візьми у нього п'ятдесят карбованців (він мені винен і обіцяв віддати) і перекажи в Ростов: головний поштамт, до запитання Федорові Івановичу Вострикову. Переказ, економії ради, надішли поштою. Коштуватиме тридцять копійок.

Що у нас чувати в місті? Що нового?

Чи приходила до тебе Кіндратівна? Панотцю Кирилові скажи, що скоро повернуся: мовляв, до умирущої тітки у Воронеж поїхав. Будь ощадна. Чи обідає ще Євстигнєєв? Кланяйся йому від мене. Скажи, що до тітки поїхав.

Яка погода? Тут, у Харкові, справжнє літо. Місто гомінливе — центр Української республіки. Після провінції здається, наче за кордон потрапив.

Зроби:

1) мою літню рясу в чистку оддай (краще 3 крб. за чистку оддати, ніж на нову витрачатись), 2) здоров'я шануй, 3) коли Гуленьці писатимеш, згадай ненароком, що я до тітки поїхав у Воронеж.

Кланяйся всім від мене. Скажи, що скоро приїду.

Ніжно цілую, обіймаю і благословляю.

Твій чоловік ФЕДЯ

Нотабене: де-то полює тепер Вороб'янінов?

Кохання сушить людину. Бик реве від ярі. Півень місця собі не знайде. Предводитель дворянства втрачає апетит.

Кинувши Остапа і студента Іванопуло в трактирі, Іполит Матвійович пробрався в рожевий будиночок і став у позицію біля вогнетривкої каси. Він чув шум поїздів, що мчали в Кастілію, і плюскіт морських пароплавів.

Над простором Альпухари Гасне золота зоря.

Серце гойдалось, як маятник. У вухах цокало.

На закличний дзвін гітари Вийди, любонько моя.

Тривога шугала по коридору. Ніщо не могло розтопити холоду вогнетривкої шафи.

Від Севільї до Гренади В тихій темряві нічній…

У пеналах стогнали грамофони. Стояв бджолиний дзум примусів.

Всюди линуть серенади, Перелунюють мечі.

Одне слово, Іполит Матвійович був закоханий до найвищої міри в Лізу Калачову.

Багато людей проходило коридором повз Іполита Матвійовича, але від них тхнуло тютюном, або горілкою, або аптекою, або давнім капусняком. У темряві коридора людей можна було розпізнати тільки по запаху або по ході. Ліза не проходила. Цього Іполит Матвійович був певний. Вона не курила, не пила горілки і не носила чобіт, підбитих залізними цвяхами. Йодом або головизною тхнути від неї не могло. Від неї міг струмити тільки найніжніший запах рисової кашки або смачно приготованого сіна, яким пані Нордман-Сєверова так довго годувала славетного художника Іллю Рєпіна.

Аж ось почулись легкі, непевні кроки. Хтось ішов коридором, натикаючись на його еластичні стіни і солодко бурмочучи.

— Це ви, Єлизавето Петрівно? — запитав Іполит Матвійович зефірним голоском.

У відповідь пробасили:

— Скажіть, будь ласка, де тут живуть Пфеферкорни? Тут у пітьмі ні чорта не розбереш.

Іполит Матвійович злякано замовк. Шукач Пфеферкорнів непорозуміло зачекав відповіді і, не дочекавшись її, поповз далі.

Тільки годині о дев'ятій прийшла Ліза. Вони вийшли на вулицю, під карамельно-зелене вечорове небо.

— Куди ж ми підемо гуляти? — запитала Ліза.

Іполит Матвійович подивився на її біле світлосяйне обличчя і, замість просто сказати: «Чатую, Інезіліє, у тебе під вікном», — почав довго і нудно говорити про те, що давно не був у Москві і що Париж куди кращий за Білокамінну, котра, як не крути, залишається безсистемно розпланованим великим селом.

— Пам'ятаю я Москву, Єлизавето Петрівно, не такою. Тепер у всьому скнарість відчувається. А ми свого часу грошей не шкодували. «В житті живемо тільки раз» — є така пісенька.

Пройшли весь Пречистенський бульвар і вийшли на набережну, до храму Христа-спасителя.

За Москворіцьким мостом тяглися чорно-бурі лисячі хвости. Електричні станції Могесу диміли, наче ескадра. Трамваї перекочувались через мости. На річці снували човни. Сумно оповідала гармоніка.

Ухопившись за руку Іполита Матвійовича, Ліза розповіла йому про всі свої прикрощі. Про сварку з чоловіком, про трудне життя серед підслуховувачів-сусідів — колишніх хіміків — і про одноманітність вегетаріанського стола.