Слава ЗСУ!

Тут Клавдія Іванівна дерев'яним, байдужим голосом сказала:

— У сидінні стільця я зашила свої діаманти.

Іполит Матвійович скоса глянув на стару.

— Які діаманти? — спитав він мимоволі, але відразу ж схаменувся. — Хіба не відібрали їх тоді, під час трусу?

— Я сховала діаманти в стілець, — уперто повторила стара.

Іполит Матвійович скочив на ноги і, глянувши на освітлене гасовою лампою камінне обличчя Клавдії Іванівни, зрозумів, що це не марення.

— Ваші діаманти! — закричав він, лякаючись сили свого голосу. — У стілець! Хто вам нарадив? Чому ви не дали їх мені?

— Як же було дати вам діаманти, коли ви пустили на вітер маєток моєї дочки? — спокійно і злостиво мовила стара.

Іполит Матвійович сів і одразу ж знову встав. Серце його з шумом розсилало потоки крові по всьому тілу. У голові почало гудіти.

— Але ви їх витягли звідти? Вони тут? Стара заперечливо похитала головою.

— Я не встигла. Ви пам'ятаєте, як швидко й несподівано нам довелося втекти. Вони залишились у стільці, що стояв між теракотовою лампою і каміном.

— Але ж це безумство! Як ви схожі на свою дочку! — закричав Іполит Матвійович на повен голос.

І, вже не соромлячись тим, що він коло постелі умирущої, з гуркотом одсунув стілець і задріботів по кімнаті. Стара байдуже стежила за поведінкою Іполита Матвійовича.

— Але ви хоч уявляєте собі, куди могли потрапити ці стільці? Чи, може, ви думаєте, що вони смирнесенько стоять у вітальні мого будинку і очікують, коли ви прийдете забрати ваші р-регалії?

Стара нічого не відказала.

У діловода загсу від злості спало з носа пенсне і, мигнувши біля колін золотою дужкою, хряпнуло об підлогу.

— Як? Засадити в стілець діамантів на сімдесят тисяч! У стілець, на якому невідь-хто сидить!..

Тут Клавдія Іванівна схлипнула і посунула всім корпусом на край ліжка. Рука її, описавши півкола, пробувала вхопити Іполита Матвійовича, але одразу ж упала на стьобану фіолетову ковдру.

Іполит Матвійович, повискуючи з жаху, кинувся до сусідки.

— Помирає, здається!

Агрономша діловито перехрестилась і, не приховуючи своєї цікавості, разом з чоловіком, бородатим агрономом, побігла до хати Іполита Матвійовича. Очманілий Вороб'янінов забрів у міський сад.

Поки подружжя агрономів зі своєю служницею прибирали в кімнаті небіжчиці, Іполит Матвійович бродив по саду, натикаючись на лави, на задубілі з раннього весняного кохання парочки, що ввижались йому кущами.

У голові Іполита Матвійовича коїлося чортзна-що. Звучали циганські хори, грудасті дамські оркестри безупинно виконували «танго-амапа», уявлялися йому московська зима і чорний довгий рисак, що презирливо хрюкав на пішоходців. Багато що зринало в уяві Іполита Матвійовича: і жовтогарячі привабно дорогі кальсони, і лакейська відданість, і можлива подорож у Канни.

Іполит Матвійович притишив ходу і раптом спіткнувся об тіло трунних справ майстра Безенчука. Майстер спав, лежачи в кожусі поперек садової доріжки. Від поштовху він прокинувся, чхнув і жваво скочив на ноги.

— Не турбуйтесь, будь ласка, пане Вороб'янінов, — сказав він палко, немов далі провадив нескінчену розмову. — Домовина — вона роботу любить.

— Померла Клавдія Іванівна, — повідомив замовник.

— Ну, царство небесне, — погодився Безенчук. — Упокоїлась, значицця, старенька… Старушенції, вони завжди упокоюються… Або богові душу віддають — це як яка. Ваша, приміром, маленька й дебела, — значицця, упокоїлась. А котра, приміром, крупніша й худіша, — та, вважається, богу душу віддає…

— Тобто як це вважається? Хто це вважає?

— У нас і вважається. У майстрів. От ви, приміром, мужчина показний, великого зросту, хоч і худий. Ви, вважається, коли, не дай боже, помрете, немовби в ящик зіграли. А котрий чоловік торговий, колишньої купецької гільдії, той, значицця, наказав довго жити. А як на чин хто менший, двірник, приміром, або хто з селян, про того кажуть: перекинувся або ноги задер. Але коли помирають наймогутніші, залізничні кондуктори або з начальства хто, то вважається, що дуба дають. Так про них і кажуть: «А наш, чув, дуба дав».

Страшенно вражений цією дивною класифікацією людських смертей, Іполит Матвійович спитав:

— Ну, а коли ти помреш, як про тебе майстри скажуть?

— Я — чоловік маленький. Скажуть «гигнув Безенчук». А більше нічого не скажуть, — і строго додав: — Мені дуба дати або зіграти в ящик — ніяк не можна: у мене комплекція дрібна… А з домовиною як, пане Вороб'янінов? Невже без китиць і глазету поставите?

Але Іполит Матвійович, знов поринувши в золотосяйні мрії, нічого не відповів і рушив уперед. Безенчук пішов слідом за ним, підраховуючи щось на пальцях і, своїм звичаєм, бурмочучи.