Слава ЗСУ!

Громадяни протяжно зітхнули.

— Це ти, Андрію, трохи той…

— Та де ж це видано, щоб кожній людині окремий помазок? І вигадає ж!

Колишній пролетар розумової праці, а нині яточник Прусіс навіть рознервувався:

— Дозвольте, Андрію Івановичу, у Москві, за даними останнього перепису, понад два мільйони жителів? Отже, потрібно понад два мільйони помазків? Досить оригінально!

Розмова набирала запальних форм і чорт зна до чого дійшла б, якби кінець Осипної вулиці не показався Іполит Матвійович.

— Знов до аптеки побіг. Кепські справи, мабуть…

— Помре стара. Недарма Безенчук по місту сам не свій бігає.

— А що каже лікар?

— Що лікар! Хіба в страхкасі лікарі? Здорового і то залікують!

«П'єр і Костянтин», що давно вже поривався зробити повідомлення на медичну тему, заговорив, боязко оглянувшись:

— Тепер уся сила в гемоглобіні.

Сказавши це, «П'єр і Костянтин» замовк.

Замовкли і городяни, кожний по-своєму міркуючи про таємничі сили гемоглобіну.

Коли піднявсь місяць і м'ятне світло його опромінило мініатюрний бюстик Жуковського, на мідній спині поета можна було добре розібрати написану крейдою коротку лайку.

Уперше такий напис з'явився на бюстику 15 червня 1897 року, першої ж після відкриття пам'ятника ночі. І хоч як представники поліції, а згодом міліції, старалися, ганебний напис акуратно відновлявся щодня.

В дерев'яних з надвірними віконницями будиночках уже співали самовари. Був час вечері. Громадяни не стали даремно гаяти час і розійшлись. Повіяв вітер.

Тим часом Клавдія Іванівна помирала. Вона то просила пити, то казала, що їй треба встати і піти до шевця по святкові штиблети Іполита Матвійовича, то скаржилась на пилюку, від якої, казала вона, можна було задихнутись, то просила засвітити всі лампи.

Іполит Матвійович, утомившись уже хвилюватись, ходив по кімнаті У голову йому лізли неприємні господарські думки. Він думав про те, як доведеться брати в касі взаємодопомоги аванс, шукати попа і відповідати на співчутливі листи родичам. Щоб розвіятись трохи, Іполит Матвійович вийшов на ґанок. У зеленім сяйві стояв трунних справ майстер Безенчук.

— То як же накажете, пане Вороб'янінов? — спитав майстер, притиснувши до грудей картуз.

— Що ж, можливо, — похмуро відказав Іполит Матвійович.

— А «Німфа», туди її в гойдалку, хіба товар дає! — захвилювався Безенчук.

— Та іди ти до біса! Остогид!

— Я нічого. Я про китиці й глазет. Як зробити, туди її в гойдалку? Перший сорт, прима? Чи як?

— Без жодних китиць і глазетів. Просту дерев'яну домовину. Соснову. Розумієш?

Безенчук приклав палець до вуст, — мовляв, усе розумієм, повернувся і, балансуючи картузом, але все ж хитаючись, попрямував додому. Тут тільки Іполит Матвійович помітив, що майстер п'яний як чіп.

На душі Іполита Матвійовича знов стало надзвичайно гидко. Він не уявляв собі, як приходитиме в порожню, засмічену квартиру. Йому здавалось, що із смертю тещі зникнуть ті маленькі вигоди й звички, які він з великими труднощами завів після революції, що відібрала у нього великі вигоди й широкі звички. «Женитись? — подумав Іполит Матвійович. — На кому? На племінниці начальника міліції, Варварі Степанівні, сестрі Прусіса? Або, може, найняти хатню робітницю? Куди там! Затягає по судах. Та й невигідно».

Життя відразу почорніло в очах Іполитові Матвійовичу. Сповнений обурення й огиди до всього на світі, він знову вернувся додому.

Клавдія Іванівна вже не марила. Високо лежачи на подушках, вона поглядала на Іполита Матвійовича цілком свідомо і, як йому здалося, навіть строго.

— Іполите, — прошепотіла вона виразно, — сядьте біля мене. Я маю розказати вам…

Іполит Матвійович невдоволено сів, вдивляючись у змарніле вусате обличчя тещі. Він спробував усміхнутись і сказати щось підбадьорливе. Але усмішка вийшла дика, а підбадьорливих слів зовсім не знайшлося. З горла Іполита Матвійовича вирвався лише ніяковий писк.

— Іполите, — повторила теща, — ви пам'ятаєте наш гарнітур у вітальні?

— Який? — спитав Іполит Матвійович з прихильністю, можливою лише до тяжко хворих людей.

— Той… Оббитий англійським ситцем…

— Ах, це в моєму домі?

— Так, у Старгороді…

— Пам'ятаю, чудово пам'ятаю… Канапа, дюжина стільців і круглий столик на шести ніжках. Меблі були чудові, гамбсівські… А чому ви згадали?

Але Клавдія Іванівна не змогла дати відповідь. Обличчя їй повільно почало братися купоросним кольором. Чомусь перехопило дух і Іполитові Матвійовичу. Він згадав вітальню в своїм особняку, симетрично розставлені горіхові меблі з гнутими ніжками, начищену воскову підлогу, старовинний коричневий рояль і овальні чорні рамочки з дагеротипами сановитих родичів на стінах.