Слава ЗСУ!

Попереду оливково-жовтою плямою затемнів гай. Спершу люди хотіли йога обійти, прямуючи вздовж лінії щогл, але йому не видно було кінця-краю ні в один, ні в другий бік, і, обходячи його, вони невідомо наскільки подовжили б собі шлях, через те вирішили йти навпростець через зарості.

З усіх боків їх оточили дерева-легені. Висхле, пузирчасте листя, яке неприємно рипіло під ногами при кожному кроці, вкривало поверхню, порослу трубчастими рослинами й білястим мохом. То тут, то там між товстим, грубим корінням висовувалися маківки блідих м’ясистих квітів з колючками, які стирчали з осердя, наче голки. По товстій корі стовбурів стікали краплини запашної живиці. Інженер, який ішов попереду, раптом сповільнив ходу й неохоче мовив:

— Хай йому грець!! Не треба було сюди забиватися.

Серед дерев виднівся глибокий рів, його глинисті стінки були вкриті фестонами довгих змієподібних лишайників. Люди надто далеко заглибилися в ліс, щоб вертатися тепер назад, і через те сповзли по стінці, обвитій гнучкими ліанами, на дно, де дзюрчав тоненький, мов ниточка, струмок. Протилежний схил рову був дуже крутий, і вони пішли по його дну, шукаючи місця, де можна було б видертися нагору. Так вони пройшли якусь сотню кроків. Западина раптом розширилася, її береги знизилися, трохи посвітлішало.

— Що це? — сказав раптом Інженер і змовк.

Подих вітру приніс солодкаво-нудотний запах. Люди зупинилися, їх то заливала злива сонячних зайчиків, то огортала пітьма, по вершечках високих дерев прокочувалися глухі хвилі дихання.

— Там щось є, — прошепотів Інженер.

Вони вже могли вибратися на другий берег рову, плаский і низький, але, тримаючись близько один біля одного й злегка нахилившись, простували далі до стіни заростів. Іноді, коли вітрець відкривав у ній невеликі щілини, звідти просвічувала якась видовжена, бліда маса. Грунт ставав дедалі грузькішим, чвакав під ногами. Проте ніхто не звертав на це уваги. Стебла, вкриті гронами наростів, розступилися, й за ними блиснула галявинка, залита сонцем; дерева розходилися й знову сходилися в глибині, розділені лише вузькою просікою, з якої на галявину вибігала самотня борозна. Вона закінчувалася біля прямокутного рову, оточеного викинутою з нього глиною. Люди приголомшено зупинилися біля бережка заростів, стебла, які повільно розгойдувалися, шелестіли об їхні комбінезони, пальчастими відростками ліниво торкалися їхніх ніг і мовби знехотя відступали. Люди стояли, неспроможні відірвати очей від цього видовища.

Насипаний над краєм рову восковий вал видався їм у першу мить монолітною розбухлою брилою. Страшенний сморід забивав віддих. Погляд насилу розрізняв окремі тіла, в міру того, як розпізнавав їх. Деякі лежали горбами догори, інші — на боці, з-поміж складок грудних м’язів висовувалися хиряві, бліді торси з вивернутими, втиснутими між інші личками; величезні тулуби, здавлені, перемішані, й худі ручки з вузлуватими пальцями, які рясно звисали вздовж роздутих боків, були вкриті жовтими патьоками.

Лікар міцно стиснув плечі тих, що стояли поруч нього, але ніхто навіть не відчув цього.

Вони повільно ступнули кілька кроків уперед.

Пліч-о-пліч, не відриваючи очей від того, що заповнювало рів, наближалися до нього. Рів був глибокий.

Великі краплі водянистої рідини, яка блищала під сонячним промінням, стікали по воскових спинах, по боках, збиралися в западинах безоких облич, — людям здавалося, що вони чують розмірений звук спадання цих крапель.

Далекий наростаючий свист примусив напружитись їхні м’язи. Вони миттю кинулися до заростів, розірвали їхню стіну й попадали долілиць; руки мимохіть схопилися за приклади електрожекторів. Стебла ще гойдалися перед ними, коли вертикальне колесо, слабко звихривши повітря, засяяло між деревами навпроти й викотилося на галявину.

За кільканадцять кроків від рову воно пригальмувало, але його свист став іще гучніший, повітря, яке розсікав вихор, аж вібрувало; колесо об’їхало рів, наблизилося до нього, й раптом глина стрельнула вгору, рудава хмара майже до половини закрила сліпучий диск, град груддя сипонув на зарості, на людей, які припали долілиць, повітря розітнув тупий, огидний звук, немовби якась гігантська шпора розпорювала мокре полотно; обертовий диск був уже біля другого бережка галявинки й знову почав наближатися, на мить застиг на місці, весь вібруючи, ліниво нахилявся то праворуч, то ліворуч, немовби прицілюючись; раптом він рвонув уперед, і другий бік рову вкрився викинутою зі свистом глиною. Диск дзвенів, вібрував на місці й, здавалось, роздимався; з обох його боків люди помітили дзеркальні ковпаки, в яких відбивалися зменшені дерева й зарості, всередині ворушилася якась ведмежа тінь, різкий вібруючий звук нараз ослаб, і колесо помчало назад тією самою борозною, якою прикотилося.