Слава ЗСУ!

— Де? — зробив він рачині очі. — У Таїланді[34] чи в Москві?

— Не має значення, — сказав я. — Земля маленька.

— І що ви пропонуєте?

— Поки що я чекаю ваших пропозицій.

— Боюсь, що вам доведеться повернутися самому. Прикро, але що зробиш? Обставини змінилися. — І раптом він затулив долонею очі і майже схлипнув. — Хедо, дівчинко наша, що я скажу її…

— Не бійтеся. Я сам не поїду.

— На що ви сподіваєтеся?

— На вас. Мені сказали, що на вас можна покластися. Хіба ні?

Русланбек знітився. Потім сказав:

— Ви стороння людина, пане… пане…

— Ґренуй, — підказав я.

— Пане Ґренуй… І багато чого не розумієте, що тут відбувається. Після… після Джохара все буде інакше. Навіть війна ця буде не такою. Люди змінюють не тільки свої обличчя пластичними операціями, але й міняють душі, імена, віру, переконання. Ви думаєте, я сам не знаю того, що казав тут Муса? Але…

— Але з того й почнемо, — сказав я.

— З чого?

— Ви зробите мені паспорт.

— Який паспорт?

— Громадянина Росії. Інґушетія ж, здається, поки що входить до складу Росії? Взавтра я сфотографуюся, а решту вам буде зробити нескладно, правда ж, Русланбек Ахметович?

— І що далі?

— Думаю, тим часом хоч щось та з’ясується. Якщо ви дуже захочете — дуже-дуже, то дещо ми знатимемо вже взавтра. Я передам через водія своє фото, і ви зробите мені «липу». Домовились?

— Ви шайтан, пане Ґренуй, — сказав він. — Але я вам теж не який-небудь шахрай, щоб займатися підробкою документів. Ви отримаєте справдешній паспорт зі справжньою печаткою Республіки Інґушетія. Виданий у паспортному столі.

— Я в цьому не сумнівався. А тепер нехай ваш водій підкине мене до ресторану «Рояль».

Ресторан уже зачинявся — було близько одинадцятої вечора, але я й не думав там розсідатися. Мені принесли з буфету шмат печеної яловичини, пляшку «Ахтамару», того-сього, все це гарненько запакували, і я прийшов до готелю, коли двері там також уже взяли на скобу.

— Ну ви й вечеряєте, — сказала франзоля. — Я думала, що вас затримали без документів.

— А що, у вас комендантська година?

— Майже. — Вона знов накинула на дверні ручки скобу.

— Не хвилюйтеся. Я подзвонив із пошти, і мені передадуть документи. А вечеряти… без вас я не міг. Зайдете? — я показав на пакунок.

— Ну що ви, я ж на роботі.

— Думаєте, хтось приб’ється вночі?

— Не думаю, але я тут не сама.

— Рито, — сказав я, зчитуючи її ім’я з беджика-візитівки на схвильованих грудях. — Так ви ніколи не дізнаєтеся, де ми з вами зустрічалися.

— Облиште, — сказала вона. — Цього ніколи не було.

Біля кутиків її очей зібралися «гусячі лапки» — Рита була старшою, ніж видалася мені спочатку.

— Я чекатиму на вас, — сказав я і пішов у свій номер.

У «люксі» все було на місці, сюди не заходила навіть прибиральниця. «Сміт і Вессон» спочивав у боковій кишені саквояжа.