знайди книгу для душі...
— Хто ти? — раптом питає вона.
— Твій друг, — кажу я.
Соски на її грудях посвітлішали і змаліли, але від того не менш зворушливі. Дві родзинки з пришерхлого винограду.
— Якщо тобі треба, ти можеш іще залишитися. Вранці моя зміна закінчується, але я все влаштую.
— Тільки заради тебе, Рито.
Вона підводиться і схиляється наді мною так, що її грона лоскочуть мої груди.
— Не обманюй, будь ласка. Бо я тобі зараз його відкушу.
— Кого? — запитую я.
— Брехунця, — каже Рита.
І дві виноградинки скочуються вниз моїм животом.
— Радий бачити вас, пане… пане…
— Ґренуй, — підказую я.
— Ні,— похитав він головою, — не Ґренуй.
Ми знов сидимо у його віталенці на другому поверсі хоромини, до якої мене прикотила та сама зелена «сімка».
— Не Ґренуй, — каже Русланбек, дивлячись на мене тим поглядом, у якому є все: проникливість, улесливість, засторога, холодне… тепло.
Я знизав плечима: ні — то й ні.
— Ви тепер громадянин Інґушетії,— він підводиться і врочисто вручає мені палітурки. — А в нас є всякі імена — від турецьких до корейських, тільки Ґренуїв немає…
Я розгортаю паспорт, дивлюся на фото, яке мені вранці зробили за десять хвилин, і змушений погодитись із Русланбеком: це не Ґренуй. Але мушу в дечому й заперечити.
— Ну, не зовсім громадянин Інґушетії, і ніякий я тут не ґалґай[35].
— Не кривіть душею, — він доброзичливо посварився на мене пальцем. — Ви хотіли мати паспорт Російської Федерації — ви його маєте. Але я одного не розумію…
Він затнувся. Вчора ви нічого не розуміли, пане Русланбек, а сьогодні тільки одного?
— Звідки ви знали? — він глянув мені у самі зіниці.
— Що?
— Що її відвезуть до Росії.
— Хеду?
— Не придурюйтеся, пане… пане Скотєлов. Хіба не тому ви попросили цей паспорт?
— Я тільки припускав такий варіант. Ви, до речі, також говорили про фіскалів. Про кацапчі.
— Тепер ви теж кацапчі, пане Скотєлов. Вибачте, на інґуша ви не схожий.
— Можете називати мене скорочено — Скот. Думаю, вам це більше сподобається. Майже по-англійському.
— Справді, мені чомусь це й на думку не спало, — усміхнувся Русланбек, але очі його не сміялися. — Про фіскалів я говорив тому, що цього не могли зробити чинхойці. Вони ніколи не вбили б людей, які охороняли дівчину їхнього тейпу. Ніколи! Аллах свідок.
— Я з вами згоден, тому й попросив цей паспорт. А що, вже є якась інформація?
— Є,— сказав він. — Хеда в Москві. Ці придурки і її завезли в Москву. Вони самі провокують війну на своїй території. Те, про що колись казав Джохар, уже почалося.
— Про що він казав? — спитав я, хоч добре це пам’ятав.
— Що справжня війна згодом перекинеться в саму Росію. Але вони самі її почали. У них здали нерви, і вони стали у себе підривати будинки і влаштовувати криваві теракти. Клин клином… Буде ще вам клин, ох, і буде. Заб’ють його в Москві так, що вилізе по той бік планети. Аж в Америці вилізе вам цей клин, у самісінькому Вашинґтоні.