Слава ЗСУ!

Ні, таки не варто палити цього прудкого «Опеля»: поки той бідний «жигулик» викривуляв з-поза шлаґбаума (я думав, що він ще прогріває двигун), ми вже були від нього за кілометр.

На нічній дорозі ніхто не плутався під колесами, хоч більше машин мені не зашкодило б, аби трохи затулитися ними, та я знав, що «жигулик» не суперник, загроза могла бути тільки попереду.

Та ген же він, той дідок із бородою на сажень, що хотів ухопити Котигорошка за чуба, та не вхопив, не вхопив… а тепер він летить назустріч на «мерсі», ввімкнув сирену, ще й цвенькає чорти-батька-зна-що в гучномовець. Ти, чоловіче, давай роби щось одне — або сирена, або балачки, бо так не второпаєш, чого тобі хочеться, і я знов змушений порушувати правила. Вихоплююсь на високий бордюр хідника, перелітаю через квітник і — о диво! — підстрижений ґазон, чую, як скрикує Хеда, і бачу, як мій подвиг повторює «мерс» кольору портвейну бордо, але при цьому він калічить свого глушника й починає ревіти, як трактор, тепер не треба уже й тієї сирени, складається враження, що за мною летить ціла тракторна бриґада.

Я беру все ближче до тих мальовничих куточків Москви, на яких мерія найбільше економить електроенерґію, а якщо по правді, то я вже зовсім недалеко від пункту призначення. У цьому рівнинному місті — ніде ні узвозу, ні пагорба, це якийсь полігон, а не місто, і я серед білого дня ледве знайшов оцю вуличку, що спускається вниз прямісінько до бензоколонки. Саме сюди я тепер завертаю, роблю це зовсім не спішно, щоб вайлуваті трактористи встигли закмітити, куди ж він крутнув, отой сірий «Опель», а потім зупиняюся відразу за рогом і наказую Хеді швидко виходити.

Вона ні жива, ні мертва, але дуже слухняна дівчинка, тільки довго намацує тремтячою рукою, де там воно відчиняється; тоді я нетерпляче перехиляюся через спинку сидіння, випускаю Хеду і водночас прихоплюю свій примітивний пластиковий пакет, у якому, крім сухого одягу, я припас собі ще літрову баночку бензину. Саме баночку, а не пляшку, з пляшки він довго ллється, а так раз-раз — і все готове.

Коли той дідок, що борода на сажень, ревів своїм трактором уже зовсім поруч, я тільки й устиг зняти «Опеля» з ручного гальма, щосили штовхнути його і вкинути до салону сірник (тепер у Парижі модно припалювати сірниками). Він покотився униз, як живий, навіть двигун працював на нейтральній передачі, і тепер я сам був упевнений на дев’яносто дев’ять відсотків, що за кермом того славного палаючого «Опеля» сидить камікадзе, який без вагань пішов на таран бензостанції…

Це був одчаяка, гідний слави Миколи Гастелло, котрий спрямував свій літак на німецькі цистерни і фактично першим започаткував цей зухвалий метод боротьби з ворогом. Метод, який потім використають усілякі пройдисвіти, навіть не згадавши свого великого попередника, і лише я подякував Миколі Францовичу Гастелло, пригадавши його тільки тому, що він народився в Москві, можливо, десь навіть на отому місці, де тепер стояла бензостанція, яку так вдало розмістили будівничі. Подякуємо ж і їм!

А тим часом, коли цей безстрашний камікадзе мчав згори до своєї цілі, а його вже ось-ось мав наздогнати «мерс» кольору портвейну бордо, ми з Хедою, узявшись за руки, зовсім не поспішаючи, щоб не привернути до себе увагу якогось несплюха, прошкували московськими задвірками теж до конкретного пункту призначення.

І хоч гроза вже давненько вщухла, нічну тишу раптом сколихнув такий грім, що я ледве не перехрестився. Потім там, унизу, пролунав ще страшніший вибух, від якого стряслася земля і небом поповзла красива, як салютовий феєрверк, заграва.