Слава ЗСУ!

— Ну, спочатку я справді розізлився,— сказав Мертаг.— Але потім зрозумів, що так буде навіть краще. Якби Аджихад не зачинив мене в цій камері, я все одно волів би усамітнитись.

— А це ще для чого? — спитав Ерагон.

— Невже ти не розумієш? — здивувався приятель.—Згадай, хто я для тутешніх людей? Син жахливого Морзана! Але годі про це, краще розкажи, що там новенького.

Ерагон докладно переповів йому події останніх днів, спинившись на сутичці з близнюками в бібліотеці. Коли він скінчив, Мертаг замислився.

646

— Гадаю, що Арія грає в цій історії значно

важливішу роль, ніж ми думали спочатку,— на

решті озвався він.— Справді, хіба може звичайна

ельфійка так гарно битися, володіти магією й

переправляти дорогоцінне яйце.

Ерагон мовчки кивнув, а Мертаг розмірковував далі.

— Знаєш, тут, у камері, мені на диво затишно. Мабуть, це тому, що я вперше в житті можу лягати спати й не боятися. Це дуже незвичне відчуття...

— Я розумію,—зітхнув Ерагон.—До речі, Насуада казала, що час від часу зазирає до тебе. Вона розповідала щось цікаве?

— Ні, просто хотіла зустрітись,— відповів Мертаг.— Вона схожа на принцесу, правда? А яка в неї постава! Коли я вперше її побачив, то подумав, що вона з придворних панночок...

— Авжеж,— неуважно кивнув Ерагои.— Але мене хвилюєш ти. Ти що, збираєшся довіку тут вилежуватись, мріючи про принцес?

— А що в цьому поганого? — здивувався юнак.— Зараз мене це влаштовує. Чи ти гадаєш, що краще було б скоритися тим потворним близнюкам?

Засмучений Ерагон так нічого й не відповів.

гшявп сжгкя

/^Ь^ V апфіра розбудила хазяїна, боляче шту

щ ' рхнувши його в плече.

V — Ой! — скрикнув Ерагон і схопив

^^ ся на ноги.— Що сталося?

^^ У печері було темно — тільки ліх

тар відкидав на долівку слабеньке світло. Біля входу тупцяв переляканий гном, заламуючи собі руки.

— Будь ласка, Арджетламе! — закричав він.— Сталося лихо, й Аджихад тебе кличе! Ходімо мерщій!

— Та що ж це таке? — похитав головою юнак.

— Швидше! — знову заскиглив гном.— Ходімо швидше!

Позіхаючи, юнак сяктак зібрався, схопив зброю й виліз на сонного дракона. Коли вони підлітали до брами Тронжхейма, Орик уже чекав там.

— Усі вже зібралися,— похмуро мовив він,

ведучи вершника до покоїв Аджихада. По дорозі

Ерагон хотів був розпитати в гнома, що ж урешті

решт сталося, але той відмовчувався. ;*

648

— Добре, що ти прийшов, Ерагоне! — гукнув володар ізза столу, на якому було розкладено величезну карту Окрім нього, у кабінеті сиділи Арія, близнюки та ще якийсь кремезний чолов'яга.

— Це Йормундур, мій помічник,— пояснив Аджихад.— Отож, друзі, нам загрожує смертельна небезпека. Півгодини тому прибув поранений гном і повідомив про напад ургалів. Вони вже близько. Такі от справи.

У кабінеті запанувала гнітюча тиша, але вже за мить усі засипали володаря градом запитань, на які той відповів дуже просто.

— Найстрашніше те, що ургали атакуватимуть нас під землею.

— А як вони потрапили до тунелю? Чому гноми не помітили їх раніше? — знову спитав хтось.

— Скажіть спасибі, що взагалі помітили! — обурився Орик.— У Бейрських горах повно покинутих тунелів, до яких гномам нема жодного діла, зрозуміло?

Аджихад закликав присутніх до порядку й кивнув на карту.

— Ось тут,— сказав він суворо.— Тут наш гном зустрів ургалів.

— Ми покинули ці краї сотні років тому, відразу ж по тому, як було збудовано Тронжхейм,— похмуро озвався Орик.

— Так, але саме сюди прямували ургали, яких зустрів Ерагон,— сумно похитав головою

649

Аджихад.— Скоріше за все, вони збирають там свої сили і саме звідти атакуватимуть варденів і гномів...

— Цікаво, скільки їх? — буркнув Йормундур, схилившись над картою.— І чи військо Галба , торікса теж із ними? Ми не можемо планувати : захист, не знаючи цього напевно.

— На жаль, цього ніхто не знає,—відповів ^ володар.— Але якщо Галбаторікс виступить разом

з ургалами, то в нас не буде жодного шансу. Ель :.

фи не встигнуть нам допомогти, хоч я вже й пос

лав до них звістку. А зараз ми маємо відтіснити

ворога до Фартхен Дура, аби він не поліз, як са

рана, на Тронжхейм. Саме тому Ерагон та Арія

із загоном гномів вирушать, щоб засипати тунелі,

які ведуть до міста. ■

— А чому б нам не зруйнувати всі тунелі? — спитав юнак.

— Тому, що тоді вони розчистять шлях і рушать у небажаному для нас напрямку,— відповів Орик.

— Але є й іще одна дуже важлива причина,— додав Аджихад.— Ротгар казав, що в такому разі місто може обвалитися. А ми не повинні ризикувати, не подбавши про шляхи до відступу