Слава ЗСУ!

143

— Як ти себе почуваєш? — спитав Хорст.

— Паскудно,— сумно відповів юнак.

— Я розумію,— завагався коваль,— що зараз не найбільш підходящий час для розпитувань, але все ж таки... що трапилось?

— Я не дуже добре пам'ятаю...— почав був юнак.

— Ерагоне,— з притиском мовив Хорст, схилившись,— я разом з усіма був на вашій фермі. Твоя домівка не просто розвалилася — хтось розніс її на шматки. А довкола були сліди велетенської тварини, про яку я ніколи не чув і якої ніколи не бачив. Люди теж їх помітили. А тепер послухай: якщо неподалік ходить Смерк або якийнебудь інший монстр, ми повинні про це знати. І ти єдиний, хто може нам про це розповісти.

Ерагон розумів, що мусить збрехати.

— Після того, як я покинув Карвахол...— обе

режно почав був юнак, подумки підраховуючи

час,— чотири дні тому... в селі з'явилися чужин

ці, які розпитували про камінь, який я знайшов.

Ви ж самі мені про них розказали, от я й по

квапився додому.

Усі присутні мовчки дивилися на хлопця. Облизавши губи, він продовжив:

— Тієї ночі нічого... нічого не сталося. Вранці

я зробив свою роботу на фермі й пішов прогуля

тися до лісу. А невдовзі почув вибух і побачив

144

ізза дерев дим. Коли я прибіг, того, хто це зробив, уже не було. Я кинувся на згарище... і знайшов Герроу.

— І ти поклав його на дошку й дотягнув аж сюди? — запитав Альбрих.

— Ну так,— кивнув Ерагон,— але перед тим я оглянув стежку, яка веде до шляху. Там були відбитки ніг двох чоловіків. А ось це,— залізши до кишені, парубок витяг звідти клапоть чорної тканини,— Герроу стискав у руці. Мені здається, що це з одягу чужинців.

І юнак поклав свою знахідку на стіл.

— Зрозуміло,— озвався Хорст із недовірою.— А що це з твоїми ногами? Де ти їх так поранив?

— Я не пам'ятаю,— збрехав Ерагон,— мабуть, я обідрав їх, коли викопував Герроу, хоч точно не знаю. Я помітив це тільки тоді, як по ногах уже потекла кров.

— Який жах! — зойкнула Елейн.

— Ми повинні знайти тих чужинців! — схопився Альбрих.— Це їм так не минеться! Верхи на конях ми б схопили їх уже завтра й привезли б сюди!

— Викинь цю дурню з голови,— сказав Хорст.— Вони можуть підняти тебе, мов немовля, й жбурнути об дерево. Забув, що сталося з будинком Герроу? Цим людям ліпше не ставати поперек шляху. До того ж, вони отримали те, що хотіли.

145

Він глянув па Ерагона:

— Вони ж забрали камінь?

— Не знаю, але в будинку його не було,— відповів той.

— У такому разі, вони не мають жодної причини повертатись назад,— сказав коваль, кинувши на Ерагона швидкий погляд.— Але ти нічого не сказав про ті велетенські сліди. Як гадаєш, звідки вони?

Ерагон знизав плечима:

— Я їх не помітив.

— Не подобається мені все це,— озвався Балдор.— Надто вже воно схоже на чаклунство. Хто були ті люди? Слуги Смерка? Навіщо їм той камінь, і як вони змогли розтрощити будинок? Не інакше, як за допомогою чорної сили. Можливо, батько має рацію, і камінь — це все, чого вони хотіли, але, здається мені, що ми їх іще побачимо.

Після його слів запала мовчанка.

В Ерагона було якось неспокійно на душі, так, нібито він про щось забув. І раптом у голову прийшла думка, від якої в юнака закалатало серце, і він зненацька вигукнув:

— Рораи! Він же ж нічого не знає! Як я міг про нього забути?

— А ми з Балдором якраз збиралися до нього, коли ти прокинувся,— заспокоїв його Альбрих.

— Ну так їдьте разом,— сказав Хорст, погладивши бороду,— я допоможу осідлати коней.

146

Виходячи слідом за Хорстом та Альбрихом з кухні, Балдор озирнувся до Ерагона:

— Я спробую якось підготувати його до лихої звістки,— пообіцяв він.

Ерагон залишився за столом сам. Обмірковуючи розмову, він блукав поглядом по вирізьблених із дерева прикрасах. Кожна дрібничка була напрочуд чіткою: переплетене колосся, асиметрична шишка, три маленькі рубчики з кольоровою прожилкою... Різьблення рясніло безліччю деталей, роздивляючись які, він знаходив інші, і так до безконечності. Хлопець навіть спробував зрозуміти деякі з них, але його думки тікали кудись далекодалеко.

Раптом неподалік почувся голос. Так, ніби хтось гукав його знадвору, тож Ерагон спершу не звернув на нього уваги. «Якось упораються й без мене»,— відмахнувся він подумки. Та за кілька хвилин голос пролунав знову. «Невже не можна тихіше? — роздратовано скривився юнак.— Герроу ж відпочиває!» Він глянув на Елейн, але та, здавалося, нічого не почула.

«Ерагоне!» — на цей раз голос пролунав так гучно, що парубок ледь не злетів зі стільця. Збентежений, він роззирнувся на всі боки, але ніде нікого не побачив. Аж нарешті він збагнув, Що крик лунає в його голові.