Слава ЗСУ!

Залежим ми, кінець кінцем, Від тих, кого самі створили.

КЛАСИЧНА ВАЛЬПУРЖИНА НІЧ

Фарсальські поля.

Темрява.

Бріхто

На свято цеї ночі урочистої Прийшла я знов, Еріхто хмуровидая,

Та не така страшенна, як ославили Дурисвіти поети, меж не знаючи В хвалі й хулі... Дивлюся, мов біліється Широке поле шатрами примарними.

То привиди тієї ночі лютої...

Як часто повторялась ця жахлива річ І буде, знать, довіку повторятися.

Ніхто ж нікому владу, взяту силою,

Без бою не віддасть, і кожен думає Під себе нахилити всіх сусід своїх,

Хоч сам не владний над своєю волею.

Тут бій відбувсь, що став великим прикладом, Як сила переборюється силою,

Вінок квітчастий волі розривається 1 строгий лавр чоло вінчає владарю.

Помпей тут снив про щастя слави й величі,

1 Цезар з ним ігрався навпереваги...

Та знає світ, яка їм доля випала.

Огні дозорні скрізь палають червоно,

Земля мов дише кровію пролитою; Принаджені такої ночі чарами,

Злетілися сюди всі міфи еллінські, Проносяться від вогнища до вогнища Або й сидять, казкові давні постаті...

Хоч місяць і щербатий, а розсяявся Лагідно й світло, високо підбившися; Примарні шатра чезнуть, ватри синіють...

А що це угорі за метеор такий?

Виблискує він кулею тілесною...

Живим запахло... Ну, тепер не випада мені Підходить до живого, щоб не вшкодити — Обтяжена я й так лихою славою... Спускається... Надумалась — піду собі.

(Іде геть).

Угорі повітроплавці.

Гомункул

Облетімо ще раз колом Понад блиски, понад хмари,—

Глянь, як там широким долом Розгулялися примари.

Мефістофель

Вже й на півночі немало Я набачився привидь,—

То і тут би випадало З ними дружбу встановить.

Гомункул

Глянь, що тій довготелесій,

Що цибає так від нас?

Мефістофель

Нас уздрівши в піднебессі,

Налякалася нараз.

Гомункул

Та й байдуже, хай тікає...

Краще лицаря спусти;

Він же в цім казковім краї Знов життя гада знайти.

Фауст (доторкнувшіїся до землі)

Ну, де ж вона?

Гому нкул Іще не знаєм,

Але напевно розпитаєм.

Між вогнищ, поки світ свіне,

Блукай, шукай, стлумивши подив;