Слава ЗСУ!

Біда Я тінню тут стану.

Тіснота

Я димом піду.

Нужда Пестій і не гляне на мене бліду.

Турбота

Сестриці, сюди вам не вільно ввійти, Та може Турбота і в щілку вповзти.

(Турбота щезає).

Тіснота Ходімо вже, сестри мої хмурозорі! Біда

Іде за тобою, як завше, Біда.

Нужда Од вас не одстане ніколи Нужда.

401

Насунули хмари, не жевріють зорі,

І стайна з простору, де темріє смерк, Злітає сувора сестра наша — Смерть.

Фауст (у палаці)

Учотирьох прийшли, а втрьох пішли; Якусь чудну, непевну річ вели... «Біда», «нужда», щось ніби «смерк»,

І знов зловісна рима «смерть».

Глухий той звук страшну віщує долю. І досі я не виборовсь на волю.

Коли б зумів я магію прогнать,

Забуть химери чарів і заклять 1 сам на сам бороть природи гарт — Людиною б і справді бути варт.

Таким я й був, поки тих чар не знав, Поки себе і світу не прокляв.

Тепер тих чар в повітрі аж кишить, Не знаю вже, де дітись од привидь.

Чи сяє день, поману женучи,—

Мара мене обмарює вночі;

Чи весело додому з поля йду — Закряче крук, закряче на біду... Оплутує кругом нас забобон:

То примха десь, то знамення, то сон,

І моторош нам душу обійма.

Щось рипнуло — й нікого мов нема.

(Здригнувся).

Чи тут хто є?

Турбота Та є, тобі ж чутно!

Фауст А хто ти, хто?

Т у рбота

Хіба не все одно?

Геть звідси!

Турбота Ні, я втрапила сюди.

Фауст

(спершу гнівний, потім впинив серце, тихо)

Не заклинай, не накликай біди!

Турбота

Хай нечутна я для вуха,

Та душа мій голос слуха;

В різних постатях встає Грізне марище моє.

В полі, в морі, завше, всюди Серцем чують мене люди,

Не шукаючи, знайдуть, Улещаючи, кленуть.

Чи ти Турботи вік не знав?

Фауст

Я все життя не йшов, а гнав І брав з нальоту кожну насолоду,

Кидав, що стало не в догоду,

А що пручалося, пускав,

Я лиш жадав, задовольняв жаду,

І знов бажав, і так, мов у чаду,

По світу мчав бурхливо і бентежно; Тепер іду розважно, обережно.