Слава ЗСУ!

Аж світиться крізь покрив назви; Пізнаєтесь усюди враз ви,

Коли «лихими» вас «спокусниками» звуть. Ну, добре, хто ж ти є?

Мефістофель Я — тої сили Часть,

Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого. Фауст

Це загадка! Розгадку ж хто подасть? Мефістофель

Я — заперечення усього!

Бо всяка річ, що постає,

Кінець кінцем нічим стає,

І жодна річ буття не гідна.

А все, що ви звете гріхом,

Чи згубою, чи просто злом,—

Ото моя стихія рідна.

Фауст

Ти кажеш, що ти — часть,

а сам з’явивсь цілком. Мефістофель

Мені чужа зарозумілість.

Це ж тільки ви з своїм дурним світком Себе вважаєте за цілість.

Я ж — часть од часті лиш, що перше всім була,

Частинка тої тьми, що світло привела,

Те світло гордеє, що хочеться йому З одвічних володінь прогнати матір тьму. Та це йому не вдасться — шкода сил,

Воно навік приковане до тіл:

Од тіл тече, в тілах лише прекрасне,

Тілами лиш спиняється в ході,

А згинуть ті тіла — тоді Й воно разом з тілами згасне.

Фауст

А, ось до-’чого ти згодивсь!

Велике знищить — неспромога,

Так ти з маленьким заходивсь.

Мефістофель

Та й тут непевна перемога!

Цей світ, оце нікчемне Щось,

Проти Ніщо мов затялось;

На всякі способи я брався,

А все удачі не діждався:

Проти пожеж, потопів, бур Земля стоїть собі, як мур!

Людське й звірине кодло теж набридло: Як можна так поводитися підло?

Вже я їх бив, губив — і знов,

Дивись, шумує свіжа кров.

І скрізь таке, хоч бийся в груди —

В землі, в воді, в повітрі,— всюди Мільйони родяться життів,

В теплі і в холоді, в сирому і в сухому... Остався б я, напевне, ні при чому,

Коли б огонь служить не захотів.

Фауст На всеблагу творящу силу,

Підступний, ниций, хижий біс,

Ти руку смертно-зледенілу Даремно, грозячи, підніс.

До чогось іншого б узявся,

Потворний дух, поріддя тьми!

Мефістофель Та я вже й сам був поривався;

Про це ще поговорим ми.

А зараз можна мені вийти?

Фауст

Чому ж не можна? Ну й чудний ти! Тепер уже знайомі ми:

Заходь до мене, як захочеш,

Вікном — вікном, дверми — дверми,

Та й через комин ти проскочиш.