Слава ЗСУ!

Повір мені, для себе сам

Бог сотворив цей світ як цілість;

Він в вічнім світлі сяє там,

Нам дав лиш пітьму, ну, а вам І день і ніч послав як милість.

Фауст Коли ж я хочу!

Мефістофель Це воно!

Але... тут є «але» одно.

Мистецтво довге, вік короткий,

Ти б мусив знати це давно.

Нехай який-небудь поет солодкий,

У мріях смілий, у серці кроткий,

Для тебе аж у хмари зайде,

Найкращі якості там найде;

Ти будеш сміливий, як лев,

І, як сайгак, прудкий,

Як півдня син, яркий, палкий,

Як сіверяк, кріпкий.

І будеш ти зразком лицарства І водночас верхом лукавства,

Зумієш пристрастю палати І розраховано кохати.

Таку прояву високосну Значу я знаком мікрокосму.

Фауст Хто ж я такий, що досягти Я мрії людськості не можу,

Якою душу я тривожу?

Мефістофель

Кінець кінцем, ти — тільки ти.

З мільйонів кучерів дістань собі перуки, На височеннії зопнися закаблуки,

Але й тоді ти будеш — ти.

Фауст

Не радує мене тих знань скарбниця,

Що я збирав на протязі років...

Я ніби й ріс — а добре придивиться,

То духом я ні крихти не зміцнів;

Не став я ні на волос вищий,

До безконечного не ближчий.

Мефістофель Мій друже, дивишся на речі Ти якось надто по-старечи;

Ні, треба діяти не так,

Поки в житті ми чуєм смак.

Кат знає! Руки, ноги маєш,

І голова, і зад — все є...

А те, чим вільно користаєш,

То, може, скажеш, не твоє?

Шестірку коней я впряжу,

Коли купитя їх до змога,

І, хоч людина, а біжу,

Як звір двадцятьчотириногий!

Мерщій покиньмо всі думки І в світ пориньмо навпрямки!

Хто в мудрощі химернії заходить, Той мов осел, невдаха-довговух,

Якого пустирем мара по колу водить, Коди кругом хвилює пишний луг.

Фауст З чого ж ми почнемо?

Мефістофель

Мерщій відціль біжім! Та це ж катівня, а не дім!

Себе ти тут даремно душиш І хлопчаків нещасних сушиш;

Нехай сусіда цим живе,

Товче, як знає, воду в ступі...

Чи тим малим ти скажеш щось нове? Вони для того надто глупі.

Ось чуєш, вже один іде!