Слава ЗСУ!

Чого це ти так чудно кривиш морду?

Мефістофель Радніший я продатись чорту,

Коли б я сам не чортом був!

Фауст Тобі цей сказ якось не личить.

Та що ж могло тебе так спантеличить?

Мефістофель Та що? Убір, що Гретхен я дістав,

Піп загребущий одібрав!

Побачила ту штучку мати І зразу стала потерпати:

Тонкий у неї аж надто нюх,

Весь ніс просяк молитовника дух,— Обнюхує і се, і те,

Чи воно грішне, чи святе,

А що вже убір — то й видом видать,

Що не яка в нім благодать.

«Доню! — рече — неправе добро Душу бентежить, збурює кров.

Божій Матері його віддаймо,

На манну небесну уповаймо!»

А Гретонька закопилила губи:

Дарованому коню та дивиться в зуби?

Той, певно, Бога в душі мав,

Хто їй ту цяцю підослав...

Та мати священика приводить,

Той скоро справі кінця доходить, Сподобався йому дарунок.

«Добре,— глаголе,— єсте вчинили!

Хто алчність боре, той Господу милий. А в нашої церкви добрий шлунок,

Вже скільки царств вона пожерла,

А ще з переїду не вмерла:

Тільки церква, мої любі діти,

Може неправе добро стравити...»

Фауст

Та ні: євреї і царі Також до того штукарі.

Мефістофель

Взяв піп пояс, ланцюжок, кільце,

От буцімто полова все це,

Чи там подякував, чи ні,

Мов за горішки ті дрібні,

Пообіцяв в небесах награду —

Й залишив маму вельми раду.

Фауст

А Гретхен?

Мефістофель

Та собі сидить,

Не зна, небога, що робить,

Думає про убір — аж до сліз,

Ще більш про того, хто приніс.

Фауст

Ті журба мені докір.

Добудь їй зараз новий убір!

Той перший був її не варт.

Мефістофель Авжеж, тобі усе за жарт!

Фауст

Роби, як я кажу, і край!

Ті сусідку поєднай!

Тії ж не макуха — чортом будь,

Таки убір їй роздобудь!

Мефістофель Я слухаю, мостивний пане!

Фауст виходить.

Цей закоханець навісний,

Хай сонце, місяць, зорі — все дістане, Розвіє все на втіху дорогій.