Слава ЗСУ!

І небо, й землю — все живиш?

Невже ж ти болю в серці не загоїш,

Жаги палкої в нім не заспокоїш?

(Перегортає нетерпляче книжку й натрапляє на знак Духа Землі).

Цей знак на мене має інший вплив!

Ти, Дух Землі, мені рідніший,

Я став відразу мов сильніший,

Мов хміль вина мене сп’янив;

І я ладен пірнути в світу море,

Знести земні і радощі, і горе;

Ні грім мене, ні хвиль виття суворе,

Ні згуби страх, ні буря не поборе! Нахмарило кругом —

І місяць заховавсь,

І лампа згасла!

В імлі встає над головою Червона заграва...

Холодний жах згори війнув,

Мене пройняв!

Це дух летить, це дух благання вчув... Одкрийсь мені!

Твій повів серце стрепенув І владно тягне...

Усе єство до тебе прагне!

Тобі віддав -навік я серце й душу,

Нехай і вмру — тебе поібачить мушу!

(Бере книгу і промовляє таємничі заклинання. Займається червона заграва, і в полум’ї & являється дух).

Дух

Хто зве мене?

Фауст

(аж відсахнувся)

Лице страшне!

Дух

Ти притягнув мене так владно,

З моєї сфери пивши жадно,

І ось...

Фауст Жахаєш ти мене!

Дух

Благав ти ревно і незмінно Побачити вид мій, почуть мою річ;

Вразив мене відчайний клич,—

Ось я... То чом же, надлюдино,

Ганебно так дрижиш? Де дівсь душі порив? Де велет сміливий, що світ в собі створив, Носив, плекав; що помисли жилй в нім

Із духами у всьому стати рівним?

Чи ж ти той Фауст, що ждав і сподівавсь, Нестримано до мене поривавсь?

І ось, як я дихнув на тебе палко,

Відразу знітився ти жалко,

Гробак нікчемний, боязкий?

Фауст

Ні, я знесу вогонь чарівний!

Це я, це Фауст, тобі я рівний!

Дух

В життя потоках, у морі дій В’юся вгору, вниз,

Ллюся всюди й скрізь!

Народження й смерть —

Океан і твердь,

Ткання мінливе,

Життя бурхливе,—

Я тчу на грімкому верстаті часу Богам на одіння живую красу.

Фауст

По всьому світу ти снуєш,