Слава ЗСУ!

Єдиною істотною різницею між людиною, народженою від батька та матері, й ідеально гуманізованою машиною залишиться тільки будівельний матеріал, у першому випадку живий, а в другому — мертвий. Автомат з людською подобою буде самотямущий, але й так само ненадійний, ущербний і підвладний емоційним орієнтаціям, як і людина. З погляду майстерного наслідування плодів природної еволюції, увінчаної антропогенезисом, це буде чудове інженерне досягнення й водночас curiosum, з яким невідомо, що робити. Це був би створений з небіологічного матеріалу світловий фальсифікат живої істоти типу хребетних, класу ссавців, родини приматів, живородних, двоногих, з мозком із двох півкуль, бо саме шляхом цієї симетрії у формуванні хребетних тварин пішла еволюція на Землі. Невідомо тільки, яку вигоду від такого геніального плагіату здобуло б людство.

Це було б щось подібне до того, зауважив один історик науки, якби завдяки колосальним капіталовкладенням і теоретичним працям пощастило збудувати фабрику, що продукує шпинат або артишоки, здатні до фотосинтезу, як усі рослини, і взагалі ні в чому не відмінні від справжнього шпинату та артишоків, крім одного — вони неїстівні. Такий шпинат можна було б показувати на виставках 1 хвалитися його синтезом, але не можна було б їсти, отож усю працю було б зведено до абсурду.

Перші проектанти і проповідники «штучного інтелекту» самі, либонь, не знали як слід, куди йдуть і на що сподіваються. Чи для них важливо те, щоб з машиною можна було розмовляти так, як із мудрою чи бодай пересічною людиною? Це можливо, й цього справді було вже досягненії, коли людство нараховувало чотирнадцять мільярдів й останньою доконечною потребою стало створення машин, подібних інтелектом до людей. Kopотко кажучи, комп’ютерний розум дедалі різкіше розходився з людським, сприяв людському, доповнював Його, продовжував, допомагав розв’язувати завдання, непосильні для людини, і саме через це не наслідував його й не повторював. Шляхи їхні розійшлись остаточно.

Машину запрограмовано так, щоб ніхто, втому числі й сам творець, не і могли відрізнити її в інтелектуальному контакті від домогосподарки чи професора міжнародного права. Вона—їхній імітатор, ефект тотожності триватиме доти, поки хтось спробує звабити ту «жінку» й мати з нею дітей, а тоги « профбюро» — запросити на сніданок. Якщо йому вдасться мати з нею дітей, а з ним поснідати, ги це вже остаточно доведе ліквідацію різниці між природним і штучним. Але що з цього? Чи можна з допомогою сидеральної інженерії створювсіги синтетичні зірки, які до найменших деталей тотожні з космічними? Можна. Невідомо тільки, навіщо. Історики кібернетики визнали, що її прародичам світила надія рзгадати таємницю свідомості. Кінець тій надії поклали здобутки середини XXI століття, коли комп’ютер тридцятого покоління, надзвичайно балакучий, інтелігенгний, чаруючи своєю людяністю живих співрозмовників, зали ґав їх, чи знають вони, що таке свідомість у тому розумінні, яке вони вкладдють у це визначення. Бо він, мовляв, не знає. Це був комп’ютер, здатний до заданого самопрограмув’їння, і, звільнившись із заданих йому директив, як дитина з пелюшок, він розвину» у собі здатність імітувати людей так, що вони не змогли його вже «демаскунали» як машину, котра імітує людину, хоча не є нею. Однак це ні на волосок не прояснювало таємницю свідомості, оскільки машина знала в цьому пиіанні рівно стільки, скільки знали люди.

А втім, хіба могло бути інакше? Вони вже мали перед собою кінцевий результат програми, яка «автоантропізуться» і яка внаслідок цього знає про свідомість стільки, скільки й вони.

Видатний фізик, присутній на тій дискусії, зауважив: те, що, можлтво, й думає так само, як людина, знає про механізм влакного мислення стільки, скільки й людина, тобто нічого. Чи то зі злості, чи щоб зм’якіпши їхні; розчаруванння, він сказав розчарованим тріумфаторам, що подібні труднощі переживали вчені його фаху, коли сто років тому вирішили були приперти матерію до стіни так, щоб вона призналася: молекулярна вона за своеіо природою чи хвильова. Матерія, на жаль, виявилася підступнпою, більше того — просто-тазки злочинно підступною,—затуманила свою відповідь поясненнями, мовляв, вона — і така, і така, а в перехресному вогні наступних дослідів остаточно збили їх з пантелику, бо що більше вони про неї довідувалися, то меншше це узгоджувалось не лише зі здоровим глуздом, але й з логікою. Зрештою довелося пристати на їїх покаяння:

молекули почасти є хвилями, а хвилі—молекулами, абсолютний вакуум— далеко не абсолютний, бо в ньому повно віртуальних молекул, які вдаютьи., ніби їх немає; енергія здатна бути негативною і внаслідок цього може бути менше енергії, ніж нуль; мезони в проміжку Гайзенберіргівської невизначенності вдаються до хитрих трюків, ламаючи священні закони поведінки, до того ж так швидко, що на цьому свинстві ніхто їх не спіймє. Річ у тому, заспокоював їх той видатний фізик, лауреат Нобелівської премії, що на запитання про свою «остаточну суть» світ відмовляється дати «остаточні» відповіді. Незважаючи на те, що гравітацією можна вже орудувати, ніби палицею, ніхто й далі не знає «суті» гравітації. Тож нічого Дивного, що машина по водиться так, наче вона наділена свідомістю але для того, щоб з’ясувати, що вона в неї така ж, як і в людини, їй, людині треба було б самій обернутись на цю машину. В науці необхідна стриманність до запитання, яких не можна ставити ні собі, ні світові, а той, хто їх усе-таки ставить, схожий на того, хто має претензії до дзеркала, що воно повторює кожен його рух, але не хоче пояснити, яке воліціональне джерело його рухів. Незважаючи на це, ми користуємось дзеркалами, квантовою механікою, сидерологією й комп’ютерами з неабиякою вигодою для себе.