Слава ЗСУ!

Що це? Непевність? Страх? Чого ж йому боятися? Він навіть не міг позбутися, мабуть, ще ніколи не звідуваного відчуття внутрішнього безсилля. Він і далі бачив перед собою це громаддя, яке несло його маленькою часточкою своєї могуті через вічну безодню, повне сили, яка пульсувала в реакторах жаром, більшим за сонячний. Усе довкола було для нього Землею, котра послала його до зірок, тут була рідна планета, її розум, згуслий в енергію, взяту від зір, а не в салонних храмах із їхнім безглуздим затишком і комфортом, приготовленим для лякливих хлопців. Темпе відчував за плечима чотиришаровий панцир, переділений енергоємкими камерами, заповненими матеріалом, який при ударі ставав твердим, мов алмаз, і плавився в особливий спосіб, оскільки ця субстанція мала властивість самозакупорюватись, бо корабель, ніби організм, мертвий і живий водночас, мав запрограмовану здатність до регенерації. І нараз, ніби в якомусь осяянні, Темпе знайшов потрібне слово для означення того відчуття, що його охопило: відчай.

Десь за годину він пішов до Герберта, чия каюта, відокремлена від інших, містилась у кінці другого міжпалубного простору. Лікар вибрав її, мабуть, тому, що вона була. така простора й мала вікно на всю стіну, яке виходило на оранжерею. Там росли тільки різні мохи, трава й вовчі ягоди, а обабіч гідропонного басейну зеленіли сіруваті, волохаті кулі кактусів. Дерев тут не було зовсім, тільки кущі ліщини, віття якої могло під час польоту витримати великі перевантаження. Герберт цінував цю зелень за вікном і називав її своїм садом. З коридора можна було ввійти туди й гуляти доріжками серед рабаток, щоправда, не без гравітації, до того ж недавній струс, викликаний нічним нападом, спричинив там чималі спустошення. Темпе і Гаррах рятували після нього все, що ще можна було врятувати.

Згідно з рішенням, прийнятим під час підготовки експедиції експертами SETI, ҐОД спостерігав за поведінкою всіх людей на палубі «Гермеса», щоб визначити їхній психічний стан, що ні для кого не було таємницею.

Ішлося про те, чи під впливом довготривалого стресу, якому вони піддаватимуться, полишені виключно самі на себе, не виникнуть відхилення від душевної норми у формах, типових для психодинаміки груп, роками відрізаних од звичайного родинного та суспільного середовища. У подібній ізоляції може зазнати відхилень навіть індивідуальність, яка досі була врівноважена й стійка до душевних травм, фрустрація переходить у депресію або в агресивність, а ті, з ким таке відбувається, майже ніколи цього не усвідомлюють.

Наявність на борту корабля лікаря, теж обізнаного з психологією та розладами людської психіки, не гарантує розпізнання патологічних симптомів, бо медик теж може піддатись стресам, згубним навіть для найстійкішого характеру. Адже лікарі теж люди. Зате машинна програма відзначається непохитністю, отже, вона буде ефективна, як об’єктивний діагностик і незворушний спостерігач, хоч би навіть сталася катастрофа і весь корабель загинув.

Щоправда, ця забезпека розвідників од колективного душевного схибнення несла в собі загрозу просто-таки неподоланної суперечності. Але ҐОДові доводилось бути водночас підлеглим і начальником команди, виконувати накази й стежити за душевним станом розпорядників. Цим самим його було зведено в ранг слухняного знаряддя й аподиктичного начальника. З-під постійного ҐОДового контролю не виключався навіть командир. Заковика була в тому, що свідомість нагляду, мета якого полягала у вчасному виявленні душевних травм, сама була своєрідною травмою. Однак ніхто не знав на це ліків. Якби ҐОД виконував свою функцію поза відомом людей, йому довелося б виявити це, повідомляючи їх про констатовану аберацію, внаслідок чого його повідомлення із психотерапії обернулося б на шок. Тому це зачароване коло вдалося розірвати тільки шляхом перехрещення взаємної відповідальності людей і комп’ютера. ҐОД переказував свої діагнози передусім командирові й Гербертові, коли вважав це за необхідне, лишаючись пасивним порадником.

Ясна річ, ніхто не схвалив цього компромісу з ентузіазмом, але ніхто, разом з душезнавчими машинами не знайшов кращого виходу з цієї дилеми. ҐОД, комп’ютер останнього покоління, не міг піддаватись емоціям як піднесений до найвищого ступеня екстракт раціональних дій. Позбавлений будь-яких почуттів чи інстинкту самозбереження, він не був електронне збільшеним людським мозком, не мав жодної з рис., які називались особистими, характерологічними, не мав і жодних пристрастей, хіба що прагнення до здобуття максимуму інформації, але ні в якому разі не влади.

Перші винахідники машин, що допомагали не м’язам, а думці, піддалися були ілюзії, котра одних приваблювала, а інших, навпаки, жахала: ніби вони так збільшують розум мертвих автоматів, внаслідок чого ті згодом уподібняться до людини, а потім її й перевершать. Знадобилося сто з гаком років, аби їхні наступники пересвідчилися, що батьків інформатики й кібернетики заполонила була антропоцентрична ілюзія, оскільки людський мозок — це душа машини, яка не є машиною. Творячи нерозривну єдність із тілом, мозок водночас слугує йому, а воно своєю чергою обслуговує його. Тож якби хтось захотів надати автоматові такої людської подоби, щоб він нічим не відрізнявсь інтелектом від людини, то, при всій його досконалості, це виявилося б абсурдом. У міру вдосконалення наступні покоління машин справді виявлятимуться дедалі подібнішими до людей і воднораз від них буде дедалі менше користі.