Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Фіаско

— Може, в них вигляд почвар? — підказав пілот. Накамура весь час усміхався.

— Тут діє закон симетрії. Якщо вони почвари для нас, то ми теж — почвари для них. Даруйте, але так може думати тільки дитина. Якби спрут мав почуття естетики, то найвродливіша жінка Землі була б для нього потворою. Ключ до цієї загадки лежить поза межами естетики…

— Де ж його шукати? — запитав Темпе.

Японцеві пощастило захопити пілота цією розмовою.

— Спільні риси квінтян і землян ми виявили всередині технічно-військової сфери. Ця спільність веде до роздоріжжя: або вони подібні до нас, або вони «монстри зла». Це роздоріжжя — фікція. Однак зовсім не фікція те, що вони не бажають показати нам свій вигляд.

— Чому?

Накамура скрушно схилив голову.

— Якби я знав чому, вузол було б розв’язано й колезі Поласарові не довелося б готувати сидератори. Я насмілюсь висловити тільки неясне припущення. Наша уява відрізняється від уяви європейців. В глибокій традиції моєї країни лежить маска. Я гадаю, квінтяни, щосили опираючись нашим прагненням, отже не бажаючи допустити людей на планету, з самого початку, однак, рахувалися з ними. Ви ще не бачите тут ніякого зв’язку? Можливо, ви побачите квінтян і не знатимете, що побачили їх. Ми показали планеті казку, в якій виступали людиноподібні герої. Накамура не може додати вам відваги — у вас її більше, ніж досить. Накамура може хіба прислужитись вам однією порадою… — Він урвав і, вже не посміхаючись, поволі, карбуючи кожне слово, сказав: — Раджу бути покірливим. Але не обережним. Не раджу також вам бути й надто довірливим. Раджу бути покірливим, тобто готовим визнати, що все, абсолютно все, що ви побачите,—насправді зовсім не таке, як здається… Оце все, що я мав сказати.

І тільки вже в польоті Темпе відчув, що в порадах Накамури ховається докір. Це він тією своєю ідеєю про казку розповів квінтянам про вигляд людей.

А втім, можливо, це був зовсім не докір.

Роздуми пілота перервав схід планети, її невинно-білий диск, повитий клубами пір’їстих хмар, без жодних слідів льодового кільця й катастрофи, м’яко вплив у півморок, виштовхуючи блідий зоряний пил за рамки монітора. Водночас заграв цифрами й прискорено зацокав віддалемір. Уздовж покраяного фіордами узбережжя Норстралії пласкою стрілою йшов із півночі холодний фронт хмар, а відокремлена од неї океаном Гепарія, сильно стиснена на східній опуклості планети, лежала під темнішими хмарами, і тільки її полярний контур яснів льодовими полями.

З «Гермеса» попередили, що за двадцять вісім хвилин він торкнеться атмосфери, й рекомендували трохи відкоригувати курс. Герберт і Кірстінг стежили із стернової рубки за його серцем, легенями та функціональними струмами мозку, а в навігаторській командир з Накамурою та Поласаром не спускали очей з його ракети, щоб у разі потреби втрутитись.

Хоч ні критичну потребу, ні вид утручання так і не було уточнено, те, що головний енергетик з головним фізиком стояли напоготові біля Стірґарда, зміцнювало добрий, щоправда, сповнений певної напруги настрій на борту корабля. Синхронні телескопи давали чітке зображення срібного веретена «Землі», регулюючи кратність збільшення так, щоб ракета весь час була на молочному тлі Квінти.

Нарешті ҐОД сипнув на порожній досі екран монітора оранжевими цифрами:

на висоті двохсот кілометрів над океаном снаряд увійшов у розріджені гази й почав нагріватися. Водночас на моря хмар упала маленька тінь ракети, що летіла по їхній бездоганній білині. Комп’ютер прямого зв’язку залпами імпульсів передавав останні дані польоту, бо за хвилину подушка плазми, зайнявшись від тертя в густих шарах повітря, мала перервати зв’язок.

Золота іскра прокреслила вторгнення «Землі» в іоносферу. Блиск став сліпучим — отже, пілот гальмував реверсом тяги. Тінь ракети зникла, коли ракета пірнула в хмари. Через дванадцять хвилин цезієві годинники проектного часу і часу реального зійшли до одиниць, тоді спектограф, який стежив за реактивним вогнем спускного апарата, став матовим і після низки нулів кинув останнє класичне слово Brennschluss.

«Гермес» рухався високо над Квінтою, щоб пункт посадки був під ним точно в надирі. Головний спостережний монітор заповнила непроникна запона хмар. За попередженням, господарі впорскували в оболонку хмар над цією територією металевий пил, утворюючи непробивний екран для радіолокації. Стірґард пристав зрештою на цю умову, зберігши за собою право «вжиття ризикованих заходів», якби до «Гермеса» не дійшов бодай один із лазерних спалахів, що їх Темпе мав посилати через кожні сто хвилин.

Щоб усе-таки пілотові забезпечити сяку-таку видимість у кінцевій фазі посадки, фізики оснастили його ракету додатковою секцією, заповненою газоподібною сполукою срібла та вільними радикалами амонію під високим тиском. Коли снаряд вдерся в стратосферу й почав панахати її своєю вогняною гривою, яка лопотіла вздовж бортів аж до носа, цю кільчасту секцію, що досі оточувала муфти сопел, відпалили вибухові заряди. Відтак вона випередила саму ракету й, потрапивши у вогонь та плазму, розірвалася від високої температури. Різко розріджені гази закружляли, мов тромб, і громохкою ударної хвилею розхилили в низько навислих хмарах воронку з широкими рваними краями. Водночас рідинний кисень, гнаний замість гіпергола через сопла, загасив плазмову подушку, і перед ракетою, яка йшла на холодній тязі вниз, знову відкрилося поле зору.

Попередня
-= 125 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!