Слава ЗСУ!

Тримаючи перед собою важкий оптиметр з висунутим дулом, наче зброю, готову вистрелити, Темпе оббіг довкола сірого шкаралупчастого горба, що випнувся з глини. Черевики залишали глибокі сліди, які зразу заповнювалися каламутною дощівкою. Він біг угору схилом від одного безформного 6уханця до іншого. Приплюснуті зверху, вони перевищували його на півзросту. Саме для мешканців заввишки з людину. Але ніде не було й сліду якихось входів, отворів, віконець, амбразур. Не могли це бути ні зовсім глухі й безформні бункери, ні трупи, поховані в зашкарублих могилах. Хоч би куди він повернув оптиметр, скрізь кипіло життя. Для контролю Темпе спрямував дуло у власні груди. Стрілка відразу перемістилася з краю в центр шкали. Обережно, щоб не пошкодити, він засунув біосенсор у рюкзак, вихопив складану лопатку з кишені на холоші скафандра, став навколішки й почав копати податливу глину. Часом лопатка різко скреготала об щось тверде, він відкидав від себе липку мазь, вода швидко заповнювала яму, яка дедалі глибшала. Нарешті Темпе наштовхнувся на якусь горизонтальну мережу. Коренева система петрифікованих грибів? Ні, це були товсті, гладенькі, круглі дроти і,— що його найдужче вразило,— не холодні й не гарячі, а просто теплі. Задиханий, вимащений багнюкою, він підхопився з колін і вдарив кулаком по волокнистій шкаралупі. Вона м’яко увігнулася, хоч була досить тверда, й набрала попередньої форми. Він уперся в неї спиною. Крізь нитки дощу бачив інші горби, сформовані так само недбало. Деякі, зближені між собою, утворювали круті вулички, які вели вгору схилом і щезли в тумані.

Раптом Темпе пригадав, що біосенсор — дводіапазонний: має перемикач для кисневого і безкисневого метаболізму. Кисневий обмін речовин він уже виявив і тепер підніс оптиметр угору, витер рукавицею розмазану на склі глину, перемкнув на анаеробний метаболізм і приставив до шерехатої поверхні. Стрілка забилася не надто швидким, розміреним пульсом. Аероби разом з анаеробами? Хіба таке можливе? Він на цьому не розумівся, але тут ніхто, мабуть, нічого не втямив би. Брьохаючи багном під зливою, він припадав до все нових і нових горбків. Метаболічні пульси різнилися темпом. Може, там одні сплять, а інші ні?

Немовби бажаючи розбудити тих, що спали, Темпе гамселив кулаками в шерехаті опуклості, але це не змінювало пульсу. Він так розігнався, що трохи не впав, наткнувшись в одному з переходів на линву натягу антени, яка підіймалася навскоси вгору, до невидимої в молочному тумані небосяжної сіті. Хронометр уже давно попереджав його щораз вищим, тривожнішим тоном. Темпе навіть не помітив, як минуло сто дванадцять хвилин. Як він міг так загаятись?! Що ж тепер? Він долетів би до ракети за три-чотири хвилини, але газу в резервуарі вистачило б максимум на двістіметровий стрибок. Ну, нехай тристаметровий. А до всюдихода… до нього більше, як шість миль. Щонайменше п’ятнадцять хвилин… Спробувати? А якщо «Гермес» ударить раніше, і він, його посланець, загине тут не як герой, а як останній дурень? Темпе помацав рукою, шукаючи держак лопатки, але марно: кишеня була порожня.

Він забув лопатку біля розкопаної ями. Де її тепер шукати в цьому лабіринті?..

Темпе замахнувся біометром, який тримав обіруч, і вдарив ним у шерехату шкаралупу; він бив по ній доти, аж поки вона тріснула і з тріщини вирвався жовто-білий пил, як із порхавки, показуючи не очі істот, захованих у підземній камері, а монолітні поверхні глибокого розрізу з тисячами дрібних — мов навпіл розрубаний сокирою буханець хліба з тягучим сирим закальцем усередині. Він замахнувся для нового удару… та так і застиг з піднятими руками: небо над ним спалахнуло сліпучим блиском. «Гермес», відкривши вогонь по щоглах антен поза межами космодрому, наскрізь пробив хмари, дощ в одну мить випарувався білою парою, зійшло лазерне сонце, термічний удар оголив у великому радіусі від туману й хмар усі нагірні схили, що, скільки сягав зір, були вкриті юрмищами голих, беззахисних бородавок, і коли небосяжна павутиняна сіть разом з антенами, які ламались у полум’ї, впала на нього, він зрозумів, що побачив квінтян.