Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Фіаско

Радіація після термоядерних вибухів була й досі небезпечна для людини, незахищеної панциром велетохода. Вихід з ущелини відділяла від входу в міжгір’я рівнина завдовжки з милю, геть чорна, наче притрушена сажею. Аж тут Анґус почув Ґоссе. Нічого не сказав йому про те зіткнення зі скелею, а Ґоссе повідомив’.тцо по той бік звору Великого Шпиля, на півдорозі, радіонагляд за ним здійснюватиме вже Ґрааль.

І саме там починалася третя, остання частина дороги через западину. Чорний пил, що вкривав рівнину між двома крутосхилами, обліпив ноги діґлатора за коліна, Анґус швидко й упевнено простував у низьких клубах куряви до майже прямовисних стін розколини. Він пробрався до неї крізь уламки скель, оплавлених жаром вибухів. Ці скелі, тверді мов діамант, розсипаючись під іридієвими підошвами діґлатора, розліталися навсібіч із свистом куль. Але дно ущелини було гладеньке, як стіл.

Анґус опинився між обсмалених стін у вилясках кроків. Він уріс у машину, яка мовби стала його власним, збільшеним до гігантських розмірів, тілом. Увійшов у темну глибінь, таку несподівану й непроглядну, що мусив засвітити фари. їхнє ртутне проміння змагалося з клуб’ям мороку, що борсалося між стовпами звору, не пускаючи туди руде, холодне, похмуре світло неба, що ясніло в брамі міжгір’я. За кожним кроком велетохода ця світла пляма робилася все більшою й більшою. Нарешті стіни майже зійшлись, неначе не бажали випускати його велетохід «Полукс», намагалися стиснути його незграбні плечі в своїх кам’яних обіймах. Проте це була ілюзія: обабіч машини лишалося по кілька метрів.

І все-таки Анґус мусив уповільнити хід, бо «Полукс», набираючи швидкості, знову почав загрозливо хитатися, мов качка. Це зумовлювалося законом прискорення — інженерам не пощастило приборкати його повністю.

Останні триста метрів Анґусові довелося дертись крутим схилом, обережно промацуючи кожен крок. Він навіть прихилявся до самої шибки, щоб краще бачити, куди ставити баштоподібні ноги «Полукса». Анґус так пильно вдивлявся в ґрунт під собою, що, раптом підвівши голову, аж застиг від несподіванки: довкола все тонуло в дивному світлі…

Великий Шпиль височів над біло-рудим океаном хвилястих хмар, самотньо стримів на тлі неба, прямовисний і чорний. Анґус аж тепер зрозумів, чому дехто називав Шпиль Божим пальцем. Потроху стишивши кроки й затримавшись на зручній для огляду місцині, він спробував уловити в стишеному співі турбін голос Ґрааля, нічого не почув і заходився викликати Ґоссе. Однак і той не озивався. Діґлатор і досі перебував у радіотіні.

І тоді сталася дивна річ. Взагалі радіоконтакт із космодромом був для Анґуса неприємно надокучливим, немовби заважав йому. Мабуть, через те, що пілот відчував хай не в словах, а в голосі Ґоссе приховану стурбованість, а може, й недовіру. В тій тривозі було бажання опікуватися ним, а цього Парвіс просто не зносив. Тепер же, коли він і справді лишився сам, бо ні людський голос, ані автоматичні імпульси радіомаяка з Ґрааля не долинали до нього в цій безкраїй білій пустелі, він замість полегшення відчув себе непевно, як людина у палаці див, яка не має жодного бажання покинути його, доки не побачить, що брама, досі навстіж відчинена, сама собою замикається перед нею. Анґус вилаяв себе за непотрібний настрій, схожий на переляк, і почав сходити до заболоченого схилу моря. Хоча й некрутий, схил був подекуди обледенілий, і Анґус орієнтувався просто на чорний Великий Шпиль, що сягав неба і зігнувся так, немов і справді був пальцем, що підманює до себе.

Раз і вдруге плита підошви велетохода спорснула з тупим скреготом, скидаючи донизу громаддя уламків із крижаного панцира, але це ковзання не загрожувало падінням. Треба було тільки ставити ноги, вбиваючи ступні шипами в зашкарублий наст, а це сповільнювало рух. Велетень сходив вигнутим схилом між двома ущелинами, вперто гупаючи ногами так, що аж фонтани крижинок обсипали йому наколінники й диски колін. Анґус бачив щораз далі вглиб долини, дно якої вже видніло крізь туман. Діґлатор спускався нижче й нижче, а чорний палець Великого Шпиля, визираючи з-над молочно-білих хмар, здавався ще грізнішим.

Так велетохід досяг зони тих хмар, які пливли рівно й повільно, мов невидимою рікою. Хмари обійняли його стегна, туман затулив кабіну, але зник умить, наче його здмухнули. Ще кілька хвилин Чорний Палець бовванів над перистою білиною — як кам’яний стовп серед піни і криги арктичного океану. Потім Палець зник, Анґус спинивсь і прислухався, бо раптом йому здалося, ніби чує слабкий уривчастий писк. Повертаючи діґлатор то ліворуч, то праворуч, він чекав, щоб цей плаксивий спів, уже цілком виразний, зазвучав однаково в обох вухах.

Попередня
-= 16 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!