Слава ЗСУ!

Пеленг виходив з Пальця, подаючи вірний напрямок. Анґус пішов просто на нього. Коли б відхиливсь, уривчастий сигнал став би голоснішим і тривожним. Крокомір показав соту милю. Більша частина дороги лишилася позаду. Менша, підступніша, розкинулася перед ним, огорнута імлою. Важкі хмари тепер темніли високо над ним, видимість сягала кількасот метрів. Анероїд показував, що тут починається найбільша заглибина, але з міцним ґрунтом.

Анґус ішов, покладаючись і на слух, і на зір, бо стало видніше, через сніг — очевидно, то був двоокис замерзлого вуглецю й ангідриди інших застиглих газів. Зрідка з-під них виглядала морена — слід льодовика, який утиснувся колись у розпадину вулканічного масиву, проорав її плазуючою тушею, скував кригою скельні уламки, а потім, відступаючи або танучи від магми в глибинах Титана, лишив морену в хаотичному безладі.

Краєвид змінивсь, мов зимового полудня. Зник єдиний супутник «Полукса»— його власна тінь. Велет ступав упевнено, грузнучи металевими черевиками в снігу, в дзеркалах заднього бачення Анґусові було видно власні сліди, гідні тиранозавра — найбільшого з-поміж двоногих хижаків мезозою. За цим слідом Анґус перевіряв напрямок.

З певного часу його почало переслідувати неймовірне відчуття, ніби він не сам у кабіні, а за його спиною є інша людина, він аж чув її дихання. То була галюцинація, що виникла, мабуть, від перевтоми слуху монотонними радіосигналами. Анґус це знав, але вона так йому допекла, що він затримав віддих. Тоді «другий» протягло зітхнув. Невже не галюцинація, а щось інше?.. Пілот збився з ритму, колос заточився. Ледве втримав його й почав гальмувати, аж поки зовсім спинив.

«Той другий» перестав дихати. Невже ж це був відгомін з машинних колодязів діґлатора? Стоячи на місці, Анґус вдивлявся в навколишній простір, аж поки побачив на безмежних снігових покривалах чорну риску, знак оклику, намальований тушшю на білині горизонту. Звідси годі було розібрати, чи то така скеля, чи скупчення хмар. І хоча він зроду не бачив велетохода у зимовій обстановці та ще й з відстані милі, його охопила впевненість, що то діґлатор Піркса.

І він рушив до нього, навіть не звернувши уваги на сигнал, який різав вуха дедалі сильніше. Анґус додав кроку. Чорна вертикальна пляма двоїлася на білому тлі, бо діґлатор здригався від кожного кроку. Через кільканадцять хвилин вже можна було зрозуміти справжні розміри плями. Туди було з півмилі, може, трохи більше. Тепер Анґус і сам дивувався, чому не послав у той бік радіосигналів. Чомусь не зважувався. До сліз удивляючись у постать залізного велета, Анґус помітив за шибкою, в серці колоса, маленького чоловічка, який, висячи посеред кабіни, рухався ніби павучок у павутинні. Анґус ішов за ним, і їхні велети лишали по собі довгі хвости куряви, наче кораблі спінену борозну води на морі.

Анґус наздоганяв його, водночас не зводячи ока з дороги попереду. А там було на що подивитися. Віддалік клубочилася завірюха, у просвітах якої зблискувала ще сліпучіша за сніг білина. То була зона холодних гейзерів.

Тоді Анґус покликав того, за ким гнався. Покликав раз, удруге, втретє, але той не відповів, а навпаки — додав кроку, ніби намагаючись утекти від свого рятівника. Анґус переслідував утікача, щораз більше розхитуючи тулуб свого колоса, вимахуючи його могутніми руками, поспішав до загибелі, бо стрілка крокоміра тремтіла біля червоної поділки — 48 миль на годину. Анґус довго кричав захриплим від хвилювання голосом, та раптом йому заціпило, бо чорна постать почала розширятися, спухаючи, її контур утратив чіткість, і він бачив у іншому діґлаторі вже не людину, а велику тінь, яка розмивалась у безформну пляму, аж поки розвіялася й зникла.

Анґус лише тепер збагнув, що гнався сам за собою. То був досить рідкісний, однак відомий і на Землі, в Альпах, феномен під назвою «Привид Брокена». Власне відображення на тлі ясних хмар.

Вражений цим відкриттям, приголомшений жорстоким розчаруванням, Анґус напружив усі м’язи, судомно хапаючи повітря, спалахнув люттю й розпачем, ладен спинитись відразу, без затримки. Та нутрощі колоса наче вибухнули, його шарпонуло і кинуло вперед. Оптиметри хлюпнули червінню, як розпанахані жили кров’ю. Діґлатор задвигтів усім корпусом, наче корабель, що напоровся на підводний риф, і почав хилитись. Якби Анґус не схаменувся й не перевів його на повільніший крок, велетохід завалився б.

Багатоголосий протест раптово перевантажених агрегатів заспокоївся, Анґус повиснув з розчепіреними ногами, дихаючи так важко, ніби сам пробіг оці важкі останні милі. Сльози розчарування й гніву стікали його розпашілим обличчям. Трохи заспокоївшись, він витер м’якою підкладкою рукавиці спітнілі брови, тимчасом як гігантська лапа велетохода, повторюючи цей його рух, піднялася вгору, затулила вікно кабіни передпліччям і з гуркотом ударила в випромінювач, розташований на безголових плечах. Анґус забув відключити правицю з контуру!