Слава ЗСУ!

— Я мав на увазі не Хруса.

— Знаю. Я хотів сказати, що формально рішення прийматиме Хрус, якщо ми звернемось до нього. Буде змушений, як головний лікар, але це жалюгідне хитрування. Зрештою, ти помітив, як він щез. Не будемо зволікати. За годину… вже менше, Гаргнер зменшить швидкість. — Герберт відпустив Терну і натиснув на контакти швидкої допомоги реанімаційного залу.

— Померлих немає,— сказав він. — Ці померлі просто не існують, так ніби ніколи й не народжувалися. Ми нікого не вб’ємо. Лише відновимо одне життя. Подивися на це з такого боку.

— Чудово,— відказав Терна, блиснувши очима. — Ти мудро говориш. Я згоден з тобою, але вибиратимеш ти.

Біла змія, обвита навколо келиха, заблищала на стінному табло. То був сигнал готовності.

— Згода,— мовив Герберт. — За однієї умови. Це лишиться поміж нами і ніхто не довідається, що тут відбулося. Насамперед ВІН. Розумієш?

— Розумію.

— Добре подумай. Після операції всі останки полетять за борт. Я зітру всі дані у голотеці. Але ти і я знатимемо, мусимо знати, бо стерти власної пам’яті не зможемо. Чи зможеш ти забути?

— Ні

— А мовчати?

— Так.

— Хоч би хто питав?

— Так.

— До кінця? Терна завагався.

— Послухай… але ж усі знають — ти сам сказав на нараді, що маємо право на вибір…

— Я був змушений це зробити, Хрус знав, що й до чого. Але після знищення даних ми збрешемо, що цей чоловік мав об’єктивні переваги, які ми виявили тут, оце тепер.

Терна кивнув головою:

— Я згоден.

— Ми складемо протокол. Напишемо його разом. Нам доведеться сфальсифікувати два положення. Ти підпишеш?

— Так. Разом із тобою.

Герберт відкрив стінну шафу. В ній висіли сріблясті комбінезони з білими черевиками і скляними масками для обличчя. Він витяг свій комбінезон і почав одягатись. Терна зробив те саме. Посеред круглого залу розсунулися двері ліфта, який світився зсередини. Двері замкнулися, ліфт поїхав донизу, у спорожнілому залі світло трохи пригасло, лише над сяючими точками табло блищала змія Ескулапа.

ЖЕРТВА АВАРІЇ

Він повернувся до тями сліпий і безтілий. Перші думки складалися не зі слів. Почуття були невиразно-заплутані. Він кудись відпливав, провалювався й знову виринав. Лише згодом, віднайшовши внутрішню мову, спромігся на запитання самому собі: що мене налякало? Що це за темрява? Що це означає?

А коли здолав цей крок, то зміг подумати: хто я? Що зі мною сталось? Хотів поворухнутися, щоб відчути власні руки, ноги, торс, уже знаючи, що має тіло чи принаймні повинен його мати. Однак нічого його не слухалось і він не зміг поворухнути й пальцем.

Він не знав, чи його очі розплющені. Не відчував ані повік, ані блимання, напружував усі сили, щоб розплющити очі, й, здається, це йому пощастило зробити. Проте він не побачив нічого, окрім тієї ж темряви, що й досі.

Ці спроби, що вимагали напруження всіх сил, знову повернули його до питання: хто ж я? Людина? Це видалося сенсаційним відкриттям. Певно, він приходив до Тями, бо відразу по тому внутрішньо усміхнувся: хіба то досягнення, отака відповідь?

Слова поверталися поволі, невідомо звідки, спершу розрізнені, без ладу, так ніби виловлював їх, як рибок з невідомої глибини: існую; я існую. Не знаю, де. Не знаю, чому не відчуваю свого тіла.

Тоді почав відчувати своє обличчя, губи, здається, ніс. Міг навіть поворушити ніздрями, хоча це вимагало величезного напруження волі. Витріщав очні яблука і, завдяки логічному міркуванню, — а воно поволі поверталося до нього, — зміг прийти до висновку: або я осліп, або тут цілковита темрява. Темрява асоціювалася з ніччю, а ніч з великим простором, повним чистого й холодного повітря, а відтак — з диханням. Чи я дихаю? — спитав він себе і вслухавсь у морок, такий схожий на небуття і такий від нього відмінний. Йому видавалося, ніби він дихає, але не так, як завжди. Він не ворушив ребрами, животом, спочивав у незрозумілому, ніби підвішеному стані, а повітря входило в нього саме і саме без будь-яких зусиль виходило. Інакше дихати він не вмів.

Мав уже обличчя, легені, ніздрі, губи. Мав очі, але вони нічого не бачили. Вирішив стиснути кулаки. Добре пам’ятав, що в нього були руки і як їх стискати. Стиснув пальці—.й не відчув нічого. І тоді його посів переляк, уже цілком свідомий, бо в голові майнуло: певно, це параліч. Або ж я втратив руки й, напевно, ноги.

Ні, це видавалося неймовірним: адже він мав легені, це точно, чому ж не відчував свого тіла? У його морок і переляк нараз увійшли розмірені, далекі, глухі поштовхи. Серце? Воно билося! Як перша звістка ззовні долинули голоси. Слух повернувсь раптово, щоправда, звуки були приглушені. Він усвідомлював — розмовляє двоє людей, бо розрізняв два голоси, — однак не розумів, що вони говорять. Мова була знайома, тільки слова якісь невиразні, — немов предмети, на які дивишся крізь запітніле скло або крізь туман.