Слава ЗСУ!

Він зосередився, й слух загострився; і дивна річ — саме завдяки слухові він вирвався за межі замкненої свідомості. Відтак опинився в якомусь просторі, де був низ, верх і боки. Він ще встиг збагнути, що означає тяжіння, а далі знову зосередивсь на голосах. Голоси були чоловічі, один вищий і тихіший, другий — низький, баритон, і ця людина говорила зовсім близько.

Хто знає, може, він зміг би озватися до тих двох, якби зробив зусилля. Однак спершу хотів послухати — не тільки з цікавості, а через те, що то була розкіш — так добре чути і щораз краще розуміти мову.

— Я б його ще потримав у гелії. — Це був знову той баритон, він міг належати високому кремезному чоловікові.

— А я ні, — почувсь у відповідь віддалений і молодший голос, тенор.

— Чому? Це не зашкодить.

— Подивись на його мозок. Ні, не calcarina. Правий temporalis. Бачиш? Він уже чує нас.

— Амплітуда надто мала, сумніваюсь, чи він розуміє.

— Уже діють обидві лобові половинки. Власне, це норма.

— Бачу.

— Вчора альфи ще майже не було.

— Через ґіпотермування. Це нормально. Розуміє він нас чи ні — азоту все ще забагато. Додам трохи гелію. Довга пауза і м’які кроки.

— Зажди, поглянь… — Це був баритон.

— Прокинувсь… але що…

Решти він не розчув, бо ті заговорили пошепки. Думка вже працювала чітко.

Хто це говорить? Лікарі. Я потрапив у аварію? Де? Хто я? В голові зринало щораз більше запитань, але ті й далі шепотілися.

— Добре, фронтальні бездоганні… але з thalamus не дуже…Ввімкни нижче… не можу розрізнити. Підключи Ескулапа. Або краще медикома… Так. Відрегулюй зображення. Як там спинний мозок?

— Майже на нулі. Це дивно.

— Скоріше дивно те, що не зовсім на нулі. Покажи дихальний центр… гм…

— Стимулювати?

— Ні, не варто. Він ще надихається сам. Так спокійніше. Щось коротко дзенькнуло.

— Він не бачить, — вражено сказав молодий голос.

— Дев’ятка в нього вже в нормі. А чи бачить що-небудь, зараз ми подивимось…

У цілковитій тиші почувся металевий брязкіт. Водночас у морок увійшов бляклий сіренький відблиск.

— Ага! — радісно вигукнув баритон. — Це було тільки на синапсах. Зіниці реагували вже протягом тижня. Зрештою, — додав він тихіше, — він не зможе… Нерозбірливе шепотіння.

— Агнозія?

— Та що ти! Було б добре, якби… Дивись на вищі складові…

— Пам’ять відновлюється?

— Не знаю, не можу сказати напевно. Що з кров’ю?

— У нормі.

— Серце?

— Сорок п’ять.

— Тиск?

— Сто десять. Може, вже відключити?

— Краще не ризикувати. Почекай! Малий імпульс у спинному мозку… Він відчув, як у ньому щось здригнулося.

— Повертається тонус м’язів, бачиш?

— Я не можу дивитись одночасно на міограми і на мозок. Рухається?

— Руками… незграбно.

— А тепер? Стеж за обличчям. Кліпає?

— Розплющив очі. Бачить?

— Іще ні. На скільки реагують зіниці?

— На чотири люкси. Перемикаю на шість. Бачить?

— Ні. Тобто відчуває світло. Це реакція таламічна. Нехай медиком поправить електроди і дасть струм. О, чудово…

Крізь туман він побачив над собою щось блідо-рожеве і сяюче. Водночас почув голос, що затинався від хвилювання:

— Ти врятований. Будеш здоровий. Не намагайся говорити. Якщо зрозумів мене, двічі заплющ очі. Двічі. Він двічі кліпнув.

— Чудово. Я говоритиму з тобою. Якщо чогось не зрозумієш — кліпни один раз.

Він дуже старався збагнути це бліде й рожеве, але марно.

— Намагається роздивитися тебе,— долинув тенор. Як він здогадався?

— Побачиш і мене, і все,— мовив поволі баритон. — Мусиш бути терплячий. Розумієш мене?

Він підтакнув повіками. Хотів озватися, але в ньому тільки щось захрипіло.

— Ні, ні,— спинив його той самий голос. — Розмовляти зарано. Не можеш говорити, бо дихаєш через трубку. Власне, й дихаєш не сам — це ми дихаємо за тебе. Розумієш? Чудово. Тепер спи. Коли прокинешся і відпочинеш, побалакаємо. Тоді й довідаєшся про все, а зараз… Вікторе, приспи його потроху… гарних тобі снів…

Він перестав бачити — йому здавалося, ніби світло згасло в ньому, а не над ним. Не хотів засинати — радше схопився б на ноги. Але вже й ота темрява, що була в ньому, розпливлася й зникла. Він бачив багато снів, дивних, гарних і таких, які не можна ні запам’ятати, ні переказати. Бував багатьма людьми воднораз і переживав усі їхні почуття. Відходив кудись далеко й повертався. Бачив людей, пізнавав їхні обличчя, але не міг пригадати, хто то.

Часом у нього лишався тільки зір, нічим не обмежений, сповнений невидимого сонця. Йому здавалося, що в цих снах і в безоднях між ними проминають віки.