Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Фіаско

Нараз він прокинувся. Водночас із свідомістю відчув своє тіло. Лежав навзнак, сповитий якимсь пухнастим, м’яким матеріалом. Він напружив спинні м’язи, й стегнами пройшов нервовий дрож. Над ним була блідо-зелена пласка стеля, поруч блищали якісь дроти і склянки, але він не міг ворухнути головою — щось її тримало. Узголів’я було м’яке, але охоплювало голову аж по скроні й еластичне стискувало її.

Очима він поводив вільно. За прозорою стіною видніли апарати, на самому краю поля зору мигтіли вогники; певно, вони якось стосувалися його, бо коли він глибше вдихав повітря,— так, що аж розпирало груди,— вогники також спалахували яскравіше. А там, куди він уже не міг сягнути зором, рожевіло щось, коливаючись в одноманітному ритмі,—то був ритм його серця.

Він уже не мав сумніву: так, він у лікарні. Отож, нещасливий випадок. Який і де? Він зводив брови, чекав, що пояснення вирине з глибин пам’яті. Дарма. Тоді завмер, заплющив очі й сконцентрував волю на цьому питанні, але відповідь не надходила. Те, що міг би вільно рухати ногами, руками, пальцями, якби не сповиток, більше не задовольняло його. Він спробував кахикнути, водив язиком по внутрішній поверхні зубів. Врешті почув свій власний голос:

— Я… Я!..

Голос належав справді йому, але він не знав, хто він сам і не розумів, як це може бути. Спробував вивільнитись із сповитка, кілька разів напруживши м’язи. Тоді його огорнула якась важка, дивна, несподівана сонливість, і він знову погас у собі, немов догоряючий вогник лампи.

Він не лічив дні. Цикл життя на кораблі був поділений умовно, в звичний спосіб —земний. Удень на всіх палубах, у коридорах і тунельних переходах між сегментами горіло яскраве світло. О десятій воно починало сутеніти — золотава білина линула зі стелі й стін, поволі блякла, впродовж якоїсь години скрізь панувала блакитна півтемрява, аж поки яскраве освітлення зовсім згасало, й тільки лампочки, що тяглися посередині склепіння, показували дорогу самотньому перехожому.

Цю пору він любив найбільше. Міг вивчати «Еврідіку» й удень—усі приміщення були доступні, його запевняли, що він нікому не заважає, авжеж, може ходити, де хоче, розпитувати про все що заманеться. Однак він надавав перевагу нічним прогулянкам.

Збадьорений ранковим заняттям у спортзалі, йшов до школи. Він сам це так назвав. Сідав перед Мемнором і починав відновлювати пам’ять грою картин і слів, які викликали різні асоціації, а водночас навчався того, що було зовсім новим і незнайомим. Перед машиною, безмежно терплячою, неспроможною виявляти ні подиву, ні зверхності, він не почував себе неповноцінним. Якщо чогось не вловлював, Мемнор удавався до образів, простих схем, уміло застосовував дидактичні прийоми, використовуючи архіви інших машин корабля. Голотека містила в архівному відділі десятки тисяч касет, але то не були плівки-фотографії — вони не нагадували давніх знімків, бо кожна викликана картина ставала реальним оточенням, а кожне слово на мить оживало. Якби він хотів, то міг би побувати всередині зображених голограмою пірамід, готичних соборів, замків Луари, на супутниках Марса, у містах і лісах, однак, якщо він і робив це, то не з цікавості, а через те, що ці видива становили важливу частину лікувальної терапії. Лікарі намагалися поводитися з ним як із членом екіпажу, а не пацієнтом. У нього навіть склалося враження, ніби вони трохи уникають його, бажають підкреслити, що він нічим не відрізняється од інших людей.

До нього повернулася зорова пам’ять разом із життєвим досвідом, умінням астронавта й водія велетоходів. Щоправда, космічні кораблі змінилися не менше, ніж суходільні машини, і він був проти цих людей мов моряк з епохи вітрильників, який потрапив в еру пасажирських трансокеанських велетнів. Ці прогалини неважко було заповнити. Застарілі відомості він оновлював. Однак щораз болючіше усвідомлював утрату найбільшу і, може, безповоротну. Не міг воскресити в пам’яті жодного імені й прізвища, навіть свого власного. Його пам’ять ніби поділилася навпіл. Те, що пережив колись, повернулося до нього зблякле, хоча й докладне, в усіх деталях, як часом давня дитяча іграшка, знайдена на горищі батьківського дому, повертає не лише спогади, а й емоційну атмосферу минулих подій.

Якось у лабораторії фізиків паруюча рідина з дистилятора, гіркуватим чадом торкнувшись ніздрів, в одну мить викликала щось більше, ніж просто картину. То була ілюзія присутності — чітка й виразна — на зручному посадочному полі. Була ніч, він стояв під ще не охололими соплами своєї щойно врятованої ракети, відчував той самий сморід нітродиму і був щасливий, хоча тоді не розумів цього, а осягнув аж тепер, у спогаді. Пацієнт не розповів про це докторові Герберту, хоча, власне, мав би, бо той вимагав щоразу приходити до нього в таких випадках. Кожен такий спалах пам’яті — це ніби шматочок, розчищений серед завалів. Отож слід пробиватися крізь такі отвори, щоб з часом очистити всі засипані стежки у мозку. І то не з міркувань психотерапії, а щоб за допомогою відтвореної пам’яті відшукати самого себе.

Попередня
-= 35 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!