Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Фіаско

Порада була слушна, раціональна, однак пацієнт приховав від лікаря цю подію. Стриманість, безперечно, належала до основних рис його характеру. Він ніколи не був схильний до звірянь — та ще таких інтимних. Зрештою сказав собі, що коли пригадає, хто він такий, то не за допомогою нюху, як пес. Розумів, що це дурість, і хоча й на думці не мав ставитися до лікарів зверхньо, але рішення свого не змінив.

Герберт швидко все зрозумів. Дав пацієнтові слово честі, що розмови з Мемнором не записуються і що самому можна стерти з пам’яті механічного педагога зміст кожної бесіди. Пацієнт так і робив. Від машини таємниць не мав. Мемнор допомагав йому відтворити безліч спогадів, однак імен і прізвищ пацієнт пригадати так і не зміг. І свого власного теж. Врешті спитав про це у свого співрозмовника навпростець.

Той довго мовчав. Відновлення пам’яті, яке називали тренуванням, відбувалося в досить дивно обладнаній каюті. Там стояли старомодні меблі, справжні музейні експонати, виконані мало не в барокковому стилі, позолочені крісельця з гнутими ніжками, кожну стіну оздоблювали картини старих голландців. їх він сам назвав серед улюблених, і згодом вони з’явилися в каюті, ніби прийшли йому на допомогу.

Картини змінювалися кілька разів. Полотно, оправлене в різьблену раму, зовсім не було полотном, хоча достеменно відтворювало фактуру тканини й мазки олійної фарби. Мемнор пояснив, як з’являються ці довершені копії. Машинний дидактик був невидимий для учня. Отож аби пацієнт не розмовляв з порожнечею, не говорив до мікрофона чи до стіни, перед його очима було погруддя Сократа, знайоме йому ще з хрестоматії давньогрецької літератури. А може, філософії. Погруддя з кудлатою головою здавалося вирізьбленим з каменю, проте часом Сократ блимав і ворушив губами. Учневі його гримаси були неприємні — здавалися несмаком, та, не маючи іншого виходу, він мусив терпіти. До того ж не хотілося взайве турбувати Герберта. Згодом пацієнт звик до Сократа й, лише бажаючи почути неприємну правду, ходив перед ментором і говорив до нього, не дивлячись йому в обличчя, ніби розмовляв сам із собою. Зараз псевдо-Сократ, здавалося, вагався, ніби не міг знайти відповіді на складне питання.

— Відповім тобі, може, не так, як ти хочеш. Людині не варто знати геть усе про свій тілесний і духовний механізм. Цілковите пізнання — то межа людських можливостей, і людина сприймає це то важче, що менше звикла коритися будь-яким обмеженням. Це по-перше. По-друге, імена зберігаються інакше, ніж усі інші поняття, втілені у слова. Чому? Бо імена не складають жодної цільної системи. Адже вони суто умовні. Кожна людина якось називається, проте вона могла б називатися цілком інакше і бути при цьому тією ж самою. Власні імена залежать від випадку і даються батьками. Тут немає закономірності. Коли дозволиш зробити невеличке філософське узагальнення, я поясню тобі, що .існують лише певні речі і зв’язки між ними. Бути людиною — це те саме, що бути певною річчю, незалежно, жива вона чи ні. Бути братом чи сином — це вже певна інформація про родинні зв’язки. Досліджуючи немовля всіма приступними методами, виявивши в ньому все, дійдеш до його спадкового коду, але імені не дізнаєшся ніколи. Світ можна пізнати. Натомість до імені можна лише звикнути. У звичайному житті цієї різниці майже не відчуваєш. Однак той, хто двічі прийшов на світ, відчуває це на собі. Не виключено, що ти згадаєш, як тебе звати. Це може статися щомиті. А може не статися взагалі. Отож, я порадив би тобі прибрати тимчасове ім’я. В цьому не буде нічого нечесного чи фальшивого. Ти опинишся в ситуації власних батьків, які стояли над твоєю колискою. Вони також не знали перед тим як побратися, яке ім’я тобі дадуть. Назвавши тебе, через багато років і припустити не могли б, що ти міг би мати якесь інше ім’я, вроджене, справжнє, не те, що вони тобі дали.

— Ти говориш скорше як Піфія,— відказав пацієнт, силкуючись приховати, що був прикро вражений словами про свою смерть. Не розумів, чому він так реагує на добре знаний факт. Власне, мав би відчувати незмірне щастя воскреслого з мертвих.

— Мене хвилює не ім’я. Знаю, моє прізвище починалося на П. Воно мало від чотирьох до шести літер. Парвіс або Піркс. Знаю, що решту загиблих врятувати не пощастило. Було б краще, якби мені не показували того списку.

— Ми сподівалися, що ти впізнаєш…

— Не можу обирати наосліп. Я вже казав тобі про це.

— Знаю і розумію твої почуття. Ти належиш до людей, які звертають мало уваги на самих себе. Певно, ти був таким завжди. Не хочеш обирати?

— Ні.

— А якщо тобі дадуть нове ім’я?

— Ні.

— То що ж ти збираєшся робити?

Попередня
-= 36 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!