Слава ЗСУ!

Повернувшись після цього невдалого візиту до своєї каюти, астронавт помітив на столі стару пошарпану книжку з запискою від Герберта — той радив почитати цю книжку перед сном. Члени екіпажу знали, що лікар узяв із собою в політ силу книжок з фантастики і віддавав їм перевагу перед яскравими головізійними спектаклями. Вигляд книжки схвилював поверненого до життя.

Він знову так довго був серед зірок, так довго не бачив книжок і — що гірше — не міг наблизитись до людей, які подарували йому цю нову подорож, подарувавши нове життя. Каюту, як він і просив, частково обладнали під каюту на морському кораблі, а частково — як на вантажній ракеті. Вона зовсім не нагадувала пасажирську. Це не було місце тимчасового перебування, як у готелі, а постійна оселя. Тут висіла навіть двоповерхова койка. На верхню він, роздягаючись, клав одяг, а над узголів’ям нижньої повісив лампочку.

Вкривши ноги ковдрою, подумки картаючи себе, що знову ледарює, хоч, може, й востаннє, воскреслий астронавт розгорнув книжку в місці, позначеному Гербертом. Якусь хвилину зосереджувався, аби зрозуміти слова, так подіяв на нього звичайний чорний друк. Форма літер, жовтавий, старий папір, справжні палітурки, опуклий корінець обкладинки здалися чимось неймовірно своїм, єдиним, загубленим і віднайденим — дарма що він ніколи не був пожирачем літератури. Однак тепер у самому процесі читання астронавт відкривав щось урочисте, немовби автор, який уже давно помер, дав йому колись обітницю і, хоч скільки ’перешкод йому довелося здолати, справдив її. Астронавт мав дивну звичку: розгортав книжку навмання й починав читати. Письменникові це, певно, не дуже сподобалося б. Сам не знав, чому так чинить. Можливо, хотів увійти у вигаданий світ не підготовленим входом, а відразу, зненацька. Так зробив і тепер.

«…Розповісти вам?

Професор згорнув руки на грудях.

— Кораблем до порту Бома,— почав він, опускаючись у крісло й приплющивши очі. — Річковим рейсовим суденцем до Бангала. Там починаються джунглі. Потім шість тижнів верхи — довше коні не витримують. Навіть мули гинуть. Сонна хвороба… Був там один старий шаман. Нфо Туабе,— вимовив це слово з французьким наголосом на останньому складі. — Я приїхав ловити метеликів. Але він показав мені дорогу…

Замовк на якусь хвилю. Розплющив очі.

— Ви знаєте, що це означає — «джунглі»? Звідки вам знати! Зелене, несамовите життя. Все тремтить, причаено ворушиться, в гущавині сила-силенна хижих тварин, небачені квіти — як вибухи барв,— сховані в липучому павутинні комахи, тисячі й тисячі ніким не класифікованих видів. Не те, що в нас, у Європі. Не треба й шукати. Вночі намет обсідають нічні метелики, завбільшки з долоню, набридливі, сліпі, вони сотнями падають у вогонь. Тіні ворушаться на полотні намету. Негри тремтять, вітер доносить зусібіч гуркіт. Згодом настає слабість, лихоманка. Якщо ви вже покидали коней — далі доведеться йти пішки. У мене була сироватка, хійін, германій — усе що хочеш. Нарешті одного дня — жодного ліку часу там немає — починаєш відчувати, що поділ на тижні й увесь календар якийсь несерйозний, штучний, а йти далі не можеш. Джунглі закінчуються. Ще одне негритянське село. Над самою річкою. Річка не позначена на карті, бо тричі на рік зникає в летючих пісках. Частина річища підземна. В селі кілька мазанок з випаленої сонцем глини й мулу. Там живе Нфо Туабе. Він не знає англійської, бо звідки йому знати. У мене було два перекладачі Перший перекладав мої слова говіркою узбережжя, а другий — з тієї говірки мовою бушменів. Над усім поясом джунглів, од шостого градуса широти, панує давня королівська династія. Нащадки єгиптян, як мені здається. Вищі і набагато культурніші за негрів з Центральної Африки. Нфо Туабе навіть накреслив мені карту, позначивши на ній кордони королівства. Я врятував його сина від сонної хвороби, власне, за це…

Не розплющуючи очей, професор поліз до внутрішньої кишені. Витяг з нотатника аркуш паперу, покреслений червоним чорнилом. На ньому звивалися поплутані лінії.

— Важко зорієнтуватися… Тут кінчаються джунглі, наче відрізані ножем. Це кордон королівства. Я спитав, що там далі. Нфо не хотів говорити про це проти ночі. Я мусив прийти вдень. Лише тоді, в тій своїй смердючій норі без вікон… ви собі не уявляєте, яка там задуха… він розповів мені, що далі живуть терміти. Білі сліпі терміти, які будують справжні міста, їхні володіння простягаються на довгі кілометри. Руді терміти воюють з білими. Приходять великою живою рікою через джунглі. Тоді слони втікають звідти цілими стадами, виламуючи в заростях широкі тунелі. Втікають тигри. Навіть змії. З птахів лишаються тільки стерв’ятники. Терміти йдуть по-різному: часом цілий місяць, удень і вночі, іржавим потоком. А коли щось трапляється на їхньому шляху — нищать. Вони доходять до краю джунглів, натрапляють на термітники, збудовані білими, і починається битва. Нфо Туабе бачив її раз у житті. Руді, перемігши варту білих, вдираються до міста. Ніколи не повертаються. Чому — ніхто не знає. Але наступного року джунглями продираються нові полчиська. Так було за його батька, діда і прадіда. Так було завжди. ґрунт у місті білих термітів родючий. З давніх-давен негри намагалися використовувати його, пробували знищити вогнем термітники. Але щоразу програвали боротьбу. Посіви зникали. Люди ставили курені й огорожі з дерева. Терміти добиралися до тих халабуд підземними коридорами, точили дерево зсередини, й споруди зненацька падали від звичайного доторку. Люди пробували будувати з глини. Тоді замість термітів-робітників з’являлися терміти-солдати. Ось такі — він показав на стіл.