Слава ЗСУ!

На Квінті особливо помітними були швидкоплинні явишї — ще загадковіші від штучно створеного крижаного кільця. Нерівномірний електромагнітний шум, який емітувався з багатьох точок планети, за якийсь час значно посилився. Так, наче квінтяни одночасно привели в дію сотні максвеллівських радіопередавачів. Водночас із цим зросло випромінення інфрачервоного спектру’ з дрібними спалахами у центрі. То могли бути велетенські дзеркала, які концентрують сонячне світло у силових установках. Однак невдовзі виявилося, ще термічна компонента емісії випромінювання невелика. Спектри спалахів не були повторенням спектрів Дзети (так було б, якби Сонце концентрувалося у якихось дзеркалах) і не нагадували спектрів ядерного вибуху. Натомість радіошум продовжував зростати. Він був коротко- і середньохвильовий, на багатьох діапазонах. Метрове випромінювання нагадувало модульоване.

Це повідомлення викликало сенсацію ще й через те, що хтось його переінакшив: нібито випромінення спрямовувалось, як радарне; одне слово, це означало, що планета помітила «Еврідіку».

Астрофізики спростували чутку. Жоден радар не зміг би виявити присутність корабля поблизу колапсара. Незважаючи на це, у годину Зеро на кораблі панував піднесений настрій. Поза всяким сумнівом, Квінту населяла цивілізація настільки розвинена технічно, що змогла вийти у Космос не лише за допомогою маленьких літальних апаратів. Вона оволоділа енергією, яку могла скеровувати у космічний простір.

Приготування до старту корабля-розвідника велися на зміненій орбіті, у відносно спокійному афелії Аїда. Вщух писк п’єзоелектричних індикаторів, який супроводжував постійну зміну напруги у рангоуті і поздовжніх корпусах. Водночас на досі сліпих екранах спалахнула, навскіс перерізавши простір, спіраль Галактики; за великого бажання й багатої фантазії, серед білястих клубочків зірок і темних хмар можна було розрізнити Дзету Гарпії, яка тьмяно світилась у нерухомому космічному пилу. Простим оком планет її не було видно.

Техніки готували «Гермес» до відшвартовки. У кормових трюмах рухалися підйомники, працювали фланцеві трубопроводи, якими «Еврідіка» за допомогою помп перекачувала гіпергол до резервуарів корабля-розвідника. Штаб перевіряв системи тяги, навігації, кліматизації, готовність динатронів і за допомогою ҐОДа, й паралельними лініями передачі. Цифрові блоки по черзі доповідали про готовність своїх програм, були перевірені радіолокаторні випромінювачі, ніби роги велетенського слимака висувалися й ховались антени, лунав густий бас турбін, що накачували у тунелі нижніх палуб «Гермеса» кисень. Ложе «Гермеса», його відкритий док ледь вібрував і, поки тривала уся ця мурашина метушня, «Еврідіка» повільно поверталася кормою у бік Дзети Гарпії, ніби гармата, що ось-ось мала вистрілити.

Екіпаж «Гермеса» прощався з командиром і друзями. Надто багато людей було на головному судні, тож учасники космічної розвідки не мали змоги навіть потиснути всім руки. Потім Бар-Гораб разом з тими, хто міг покинути свої робочі місця, провів екіпаж «Гермеса» і спинивсь у міжсегментному циліндрі. За розвідниками зачинилися великі ворота доку, замкнулися маленькі особисті люки, й «Гермес» почав потроху випливати в космічний простір крізь пусковий відсік «Еврідіки». Гідравліка дюйм за дюймом виштовхувала сніжно-білий корабель-розвідник, адже сто вісімдесят тисяч тонн його маси, попри невагомість, зберігали інерцію.

Техніки «Еврідіки» разом з біологами Терною та Хрусом уже готували екіпаж «Гермеса» до багаторічного сну. Сон той був не крижаний і не гібернаційний: їх піддавали ембріонації. Ембріонація ніби повертала людей у той стан, який вони переживали перед народженням,—вони мали перебувати в стані, максимально наближеному до ембріонального, до життя без самостійного дихання.

Вже перші несміливі кроки в Космос виявили, яка земна істота — людина, як вона непристосована до подолання могутніх сил, польотів на далекі відстані протягом невеликого проміжку часу. Вибухове прискорення руйнує тіло, особливо легені, заповнені повітрям, стискає грудну клітку і паралізує кровообіг.

Закони природи не можна подолати, тому довелося пристосовувати астронавтів до них. Саме це й здіснила ембріонація.

Насамперед, треба було замінити кров рідким носієм кисню, що мав ще й інші властивості крові — від здатності згортатися до імунних функцій. Такою кровоза-мінною рідиною став білий, як молоко, онакс. Після охолодження тіла до температури, характерної для тварин, що залягають у зимову сплячку, було приведено в дію врощені судини, такі, якими колись плід обмінювався кров’ю з плацентою в лоні матері. Серце й далі працювало, але газообмін у легенях припинявся, адже легені западали і їх виповнював онакс. Коли ні в грудній клітці, ні у внутрішніх органах ’не лишилося повітря, непритомного астронавта занурювали в рідину, таку ж нестисливу, як вода. Тіло вкладалося в ембріонатор — двометровий контейнер, схожий на торпеду. В таких ембріонаторах підтримувалася температура, близька до нуля, забезпечувалось живлення тіла, постачання киснем за допомогою онакса, який штучними судинами нагнітався в організм через пуп.