Слава ЗСУ!

— «обма...», — тихо співав негр.

— Ходімо, — сказала Брет. — Якщо ти не проти.

— «неш!»— прокричав негр і всміхнувся Брет.

— Гаразд, — відповів я.

Ми вибралися з натовпу. Брет пішла одягатися.

— Брет хоче йти, — сказав я графові.

Він кивнув.

— Уже? Ну що ж. Візьміть мою машину. Я ще трохи посиджу тут, містере Барнс.

Ми потисли один одному руки.

— Ми чудово провели вечір, — сказав я . — Будь ласка, дозвольте мені... — Я вийняв з кишені банкноту.

— Облиште, містере Барнс, — сказав граф.

Підійшла, вже в накидці, Брет. Вона поцілувала графа й поклала руку йому на плече, щоб він не підводився. Коли ми виходили, я озирнувся. За його столиком уже вмостилося троє дівчат. Ми сіли в лімузин. Брет назвала шоферові свій готель.

— Ні, не заходь, — сказала вона біля дверей готелю. Вона подзвонила, і їй відчинили.

— Ти серйозно?

— Так. Будь ласка.

— На добраніч, Брет, — сказав я. — Шкода, що ти скисла.

— На добраніч, Джейку. На добраніч, любий. Ми більше не побачимось.

Ми поцілувалися перед дверима. Вона відштовхнула мене. Ми поцілувалися знову.

— Ох, не треба!— сказала Брет.

Вона рвучко обернулася і ввійшла до готелю. Шофер одвіз мене додому. Я дав йому двадцять франків. Він приклав руку до кашкета, сказав: «На добраніч, сер», — і від'їхав. Я подзвонив. Двері відчинились, я піднявся нагору й ліг спати.

Книга друга

РОЗДІЛ восьмий

Більше я не бачився з Брет, поки вона не повернулася з Сан-Себастьяна. Звідти від неї надійшла одна листівка з видом Кончі: «Любий! Тут мир і спокій. Привіт усім. Брет».

Не бачив я і Роберта Кона. Я чув, що Френсіс поїхала до Англії, а від Кона одержав записку, в якій він повідомляв, що на кілька тижнів їде з Парижа, ще сам не знає куди, але плекає надію, що я дотримаю слова, даного взимку, й візьму його з собою в Іспанію ловити рибу. Зв'язатися з ним, мовляв, я завжди зможу за допомогою його банкіра.

Брет не було, і Кон не докучав мені своїми турботами. Правду кажучи, я радів, що не треба грати в теніс, роботи було багато, я часто ходив на іподром, обідав з друзями, але здебільшого сидів у редакції, працюючи про запас, щоб наприкінці червня, коли ми з Біллом Гортоном поїдемо в Іспанію, можна було полишити все на секретаря. Білл Гортон приїхав, пробув кілька днів у мене й подався до Відня. Він був у піднесеному настрої і казав, що Штати — чудова країна, а Нью-Йорк — чудове місто. Там відбувся блискучий театральний сезон, і з'явилася ціла плеяда здібних боксерів напівважкої ваги. Кожен був здатний, трохи підрісши й набравши ваги, втерти носа самому Демпсі. Білл був сама життєрадісність. Він непогано заробив на новій книжці й сподівався заробити ще більше. Ми з ним добряче гульнули в Парижі, а потім він подався до Відня. Він мав намір повернутися за три тижні, щоб разом зі мною вирушити в Іспанію — рибалити й побувати на фієсті в Памплоні. Він писав, що Відень — чудове місто. Потім — листівка з Будапешта: «Джейку, Будапешт — чудове місто». Потім я одержав телеграму: «Буду в понеділок».

У понеділок увечері він приїхав. Я почув, як зупинилося таксі, підійшов до вікна й гукнув до нього. Він помахав мені і зник в під'їзді із своїми валізами. Я зустрів його на сходах і взяв одну валізу.

— Ну, — сказав я, — мандрувалося тобі, гадаю, чудово.

— Чудово, — погодився він. — Будапешт — просто чудове місто.

— А Відень?

Розчарував мене, Джейку. Ох, розчарував. Я сподівався кращого.

— Чому ж? — Я діставав склянки й сифон.

— Я там запив, Джейку. Ох, і запив.

— Та невже? На, випий.

Білл потер лоба.

— Хоч убий, — сказав він, — не знаю, як воно сталось. Якось зненацька — раз! — і сталося.

— І довго тривало?

— Чотири дні, Джейку. Чотири божих дні.

— Де ж тебе носило?

— Не пам'ятаю. Написав тобі листівку. Це я пам'ятаю достеменно.

— А ще щось ти робив?

— Не певен. Можливо.

— Ну, далі. Розповідай.

— Хоч убий. Я б розповів, якби пам'ятав.

— Ну, ну. Випий оце і пригадаєш.

— Дещо, звісно, пригадую, — сказав Білл. — Якусь боксерську зустріч. Грандіозну зустріч на Віденський приз. І учасника-негра. Негра пам'ятаю добре.

— Ну, далі.

— Чудовий негр. Схожий на Тигра Флауерса, тільки втричі кремезніший. Зненацька всі почали кидати на ринг що попало. Всі, крім мене. Негр, бач, послав віденця в нокдаун. Негр підніс руку, хотів виголосити промову. Страшенно благородний негр. Він заговорив — і тут білий віденець ударив його. Тоді він затопив тому білому шмаркачеві так, що той уже не встав. І тут усі почали кидатися стільцями. Довелося везти негра додому в нашій машині. Навіть одяг його покинули. Я йому дав своє пальто. Тепер усе пригадав. Великий спортивний вечір.