Слава ЗСУ!

— Ні. Тепер уже — ні.

— Ви ніколи не закохуєтесь?

— Навпаки, — сказав граф. — Я завжди закоханий.

— І як це позначається на ваших цінностях?

— Це одна з них.

— У вас немає ніяких цінностей. Ви мертві, ясно?

— Ні, люба. Ви помиляєтесь. Я зовсім не мертвий.

Ми випили три пляшки шампанського, і граф залишив кошик у мене в кухні. Ми повечеряли в ресторані в Булонському лісі. То була гарна вечеря. Їжа посідала визначне місце в графовій шкалі цінностей. Як і вино. За вечерею граф був у доброму гуморі. Брет — теж. Ми приємно провели час.

— Куди б ви хотіли тепер? — спитав граф після вечері.

В ресторані вже нікого, крім нас, не було. Двоє офіціантів стояли, прихилившись до дверей. Їм хотілося додому.

— Можна податися на Монмартр, — сказала Брет. — Ми чудово посиділи, правда ж?

Граф аж сяяв. Він був надзвичайно задоволений.

— Ви дуже приємні люди, — сказав він. Він уже розкурив нову сигару. — Чому б вам не одружитися?

— Ми хочемо жити кожне своїм життям, — відповів я.

— І робити кожне свою кар'єру, — додала Брет. — Ну, ходімо. Ходімо звідси.

— Випийте ще чарку коньяку, — сказав граф.

— На Монмартрі вип'ємо.

— Тут краще. Тихіше.

— Далася вам та тиша, — кинула Брет. — Чого ви, чоловіки, так шукаєте тиші?

— Ми любимо її, — відповів граф. — Так само, як ви — галас.

— Ну, гаразд, — сказала Брет. — Замовляйте.

— Офіціанте! — гукнув граф.

— Слухаю, мосьє.

— Який у вас найстаріший коньяк?

— Тисяча вісімсот одинадцятого року, мосьє.

— Несіть пляшку.

— Ну, це вже занадто. Джєйку, зупини офіціанта.

— Послухайте, люба. За старий коньяк я плачу охочіше, ніж за будь-яку іншу старожитність.

— А у вас багато тих старожитностей?

— Повен дім.

Врешті ми поїхали на Монмартр. У Зеллі було людно, накурено й гамірно. Музика оглушала. Ми з Брет танцювали. Було так тісно, що ми насилу переступали з ноги на ногу. Негр-ударник помахав Брет рукою. У самій тисняві ми тупцяли на місці перед ним.

— Як справи?

— На всі сто.

— Ну й добре!

Він був самі губи й зуби.

— Ми з ним друзі, — сказала Брет. — Першокласний ударник.

Оркестр замовк, і ми почали пробиратися до столика, за

яким сидів граф. Оркестр знову заграв, і ми почали танцювати. Я подивився на графа. Він сидів за столиком і курив сигару. Музика знову скінчилася.

— Ходімо до нього.

Брет рушила до столика, але загриміла музика, і ми знову затупцяли в тому натовпі.

— Ти не вмієш танцювати, Джейку. Ніхто не вміє танцювати так, як Майкл.

— Він чудово танцює.

— Його є за що похвалити.

— Він мені подобається, — сказав я. — Страшенно подобається.

— Я збираюсь за нього заміж, — сказала Брет. — Дивно. Я цілий тиждень про нього не згадувала.

— Хіба ти йому не пишеш?

— Та ти що! Я ніколи не пишу листів.

— Але він тобі, напевне, пише?

— Ще б пак. І дуже гарні листи.

— Коли ви повінчаєтесь?

— Звідки я знаю. Як тільки оформлю розлучення. Майкл умовляє свою матір, щоб вона підкинула потрібну суму.

— Може, я чим допоможу?

— Не мели дурниць. У Майклових родичів грошей хоч греблю гати.

Музика урвалася. Ми підійшли до столика. Граф підвівся.

— Чудово, — сказав він. — Ви танцюєте просто чудово.

— А ви не танцюєте, графе? — спитав я.

— Ні. Я надто старий.

— Отакої, — мовила Брет.

— Люба, я танцював би, якби це давало мені втіху. Для мене втіха — дивитись, як танцюєте ви.

— От і чудово, — сказала Брет. — Обіцяю коли-небудь станцювати виключно для вас. А чому це ніде не видно вашого малого Зізі?

— Зараз поясню. Бачите, я допомагаю йому, але не хочу, щоб він муляв мені очі.

— Так, він приємний у малих дозах.

— По-моєму, з нього будуть люди. Але я особисто не хочу, щоб він муляв мені очі.

— І Джейк його уникає.

— Він діє мені на нерви.

— Зрештою, — граф знизав плечима, — поки що не знати, що з нього вийде. Але мій батько приятелював з його батьком.

— Ходімо танцювати, — сказала Брет.

Ми почали танцювати. Було тісно й душно.

— Ох, любий, — зітхнула Брет, — я така нещасна!

У мене виникло відчуття, що все це вже колись було зі мною.

— Хвилину тому ти була щаслива.

Негр загорлав:

— «Ти не обманеш...»

— А тепер — ні.

— А що сталося?

— Не знаю. Просто зробилося страшенно тяжко.

— «Ти не...», — заспівав негр. Він узявся за свої палички.

— Хочеш піти?

Немов у кошмарному сні, я відчував, що все повторюється: те, що було зі мною раніше, має спіткати мене знову.