Слава ЗСУ!

Водій допоміг нам зняти речі. Машину оточила зграйка дітлахів, і на площі було жарко, і на флагштоках між зеленими деревами висіли прапори, й приємно було сховатися від сонця в затінок аркади, що обрамляла площу. Монтойя зрадів нам, потис кожному руку й дав по гарній кімнаті вікнами на площу, а потім ми помилися, почистилися й спустилися до їдальні обідати. Шофер теж залишився пообідати, потім ми розрахувалися з ним, і він вирушив назад, до Байонни.

У готелі Монтойї дві їдальні. Одна, на третьому поверсі, виходить на площу. Друга міститься внизу, поверхом нижче від рівня площі, й має вихід на вулицю за готелем, якою рано-вранці пробігають бики, коли їх женуть через місто на кориду. В нижній їдальні завжди прохолодно, й ми там дуже добре попоїли. Перший обід в Іспанії завжди приголомшує: закуски, страва з яєць, дві м'ясні страви, городина, салат, десерт і фрукти. Щоб з усім цим упоратися, потрібно багато вина. Роберт Кон намагався відмовитися від другої м'ясної страви, але ми не переклали його слів, і офіціантка принесла йому щось навзамін, здається, м'ясний салат. Кон нервував, відколи ми зустрілися в Байонні. Він не знав, чи нам відомо, що Брет була з ним у Сан-Себастьяні, і це бентежило його.

— Ну, — сказав я, — Брет і Майкл повинні приїхати сьогодні ввечері.

— Навряд чи вони приїдуть сьогодні, — відповів він.

— Чому ж ні? — здивувався Білл. — Неодмінно приїдуть.

— Вони завжди запізнюються, — сказав я.

— Я майже певен, що вони не приїдуть, — відповів Роберт Кон.

Він виголосив це так, наче йому було відомо більше, ніж нам, і ми обидва розсердилися.

— Закладаюсь на п'ятдесят песет, що сьогодні ввечері вони

будуть тут, — сказав Білл. Спересердя він завжди б'ється об заклад і через те пропонує безглузді умови.

— Згода, — кивнув Кон. — Закладаємося. Запам'ятай, Джейку, на п'ятдесят песет.

— Я й сам не забуду, — мовив Білл.

Я бачив, що він дуже сердитий, і хотів заспокоїти його.

— Авжеж, вони приїдуть, — сказав я . — Тільки, може, не сьогодні.

— Ну що, відмовляєтеся від закладу? — спитав Кон.

— Ні. З якого дива? Я можу й на сотню піти.

— Будь ласка. Приймаю.

— Годі вам, — сказав я . — А то я зажадаю букмекерський процент.

— Будь ласка, — всміхнувся Кон. — Все одно ви, мабуть, відіграєте їх у мене в бридж.

— Ви їх ще не виграли, — сказав Білл.

Ми вийшли на площу й пішли під аркадою до кафе «Ірунья» пити каву. Кон сказав, що зайде до перукарні поголитися.

— Послухай, — сказав мені Білл. — Я маю шанси на виграш?

— Погані. Вони ще ніколи не прибували вчасно. Якщо вони не одержали грошей, то сьогодні, звісно, не приїдуть.

Я сам пошкодував, тільки-но розтулив рота. Але й попустити йому не міг. Хлопець він начебто непоганий, та звідки в нього такі точні відомості? Адже Брет з Майклом домовлялися з нами.

Я побачив, як Кон перетинає площу.

— Он він повертається.

— Нехай він не зазнається. І облишить свої єврейські штучки.

— Перукарня зачинена, — сказав Кон. — Аж до четвертої.

Ми пили каву в кафе «Ірунья», сидячи в затінку аркади в

зручних плетених кріслах, і дивилися на простору площу. Потім Білл пішов писати листи, а Кон — до перукарні. Вона ще була зачинена, тож він вирішив піти до готелю прийняти ванну, а я посидів ще трошки на терасі кафе, а тоді пішов прогулятися. Було дуже жарко, але я тримався тінистого боку вулиць. Я побував і на ринку, і в кварталі за ним, радіючи, що знов опинився в цьому місті. Зайшовши до ayuntamiento7, я розшукав старого, який щороку замовляв для мене квитки на бій биків, і впевнився, що він одержав мій грошовий переказ із Парижа і поновив абонемент. Старий цей працював архіваріусом, і всі архіви міста зберігалися в його конторі. А втім, моєї оповіді це не стосується. Його контора містилася за двома дверима — великими дубовими й меншими, оббитими зеленим сукном, і коли я пішов, залишивши його серед архівів, за якими не видно було стін, і зачинив за собою перші та другі двері, й вийшов на вулицю, швейцар зупинив мене, щоб почистити мені піджак.

— Певно, ви їхали машиною, — сказав він. Комір і плечі були сірі від пилюки.

— Так, з Байонни.

— Еге ж, — мовив він. — Я відразу побачив, що машиною. Бач, як запорошилися.

Я дав йому дві мідні монети.

В кінці вулиці стояв собор, і я попрямував до нього. Коли я вперше побачив його, то фасад видався мені непоказним, але тепер він мені сподобався. Я ввійшов. Усередині було млисто й темно, колони зникали у височині, й люди молилися, й пахло ладаном, й око тішили високі вітражі. Я вклякнув і почав молитися, й помолився за всіх, кого міг згадати, — за Брет, за Майкла, за Білла, за Роберта Кона, й за себе, й за всіх матадорів поіменно, тих, кого любив, і за решту всіх гуртом, потім я знову помолився за себе, і, поки я молився за себе, мене почала брати дрімота, тож я помолився, щоб корида була гарна, і щоб фієста була весела, і щоб риба ловилася. Я поміркував, про що б іще помолитись, і мені спало на думку, що непогано б мати трохи грошей, тож я помолився за те, щоб розбагатіти, а потім почав думати, як же його можна розбагатіти, і, міркуючи про багатство, згадав графа й подумав, де він тепер, і пошкодував, що не бачив його після того вечора на Монмартрі, й спробував пригадати смішну історію, яку розповіла мені про нього Брет, а що я весь час стояв навколішки, упершися лобом у дерев'яну спинку лави, і вважав, що молюся, то мені стало трошки соромно, і я пошкодував, що з мене такий кепський католик, але тут-таки вирішив, що зарадити цьому не зможу, принаймні тієї хвилини, а може, й ніколи, хоча все-таки це велика віра й добре було б перейнятися нею по-справжньому, — може, наступного разу, нарешті, переймуся; а потім я стояв під пекучим сонцем на паперті собору, і великий, вказівний та середній пальці моєї правої руки були ще вологі, і я відчував, як вони висихають на сонці. Сонце палило нещадно, я перейшов площу попід будинками й повернувся завулками до готелю.