Слава ЗСУ!

За вечерею ми побачили, що Роберт Кон прийняв ванну, поголився, постригся, вимив волосся запашним шампунем і чимось намастив його, щоб не куйовдилося. Він хвилювався, але я не мав наміру заспокоювати його. Поїзд із Сан-Себастьяна прибував о дев'ятій, і Брет з Майклом могли приїхати лише цим поїздом. За двадцять хвилин до дев'ятої, коли ми ще не з'їли й половини вечері, Роберт Кон підвівся з-за столу й сказав, що йде на вокзал. Я зголосився піти з ним — просто, щоб подражнити його.

Білл сказав, що дідька лисого піде, не доївши вечері. Я сказав, що ми одразу й повернемось.

Ми пішли на вокзал. Хвилювання Кона тішило мене. Я хотів, щоб Брет приїхала цим поїздом. На вокзалі виявилося, що поїзд запізнюється, і, чекаючи на нього, ми вийшли на темну площу й сіли на багажний візок. Після війни я ще не бачив, щоб хтось так хвилювався, як Роберт Кон, — чи так нетерпеливився. Мене це тішило. Звісно, тішитися з таких речей — паскудство, але я й почував себе паскудно. Кон мав дивовижну здатність збуджувати в людині найгірші почуття.

Нарешті ми почули далекий гудок знизу, з другого боку плато, а потім побачили світло паровоза, що наближався схилом. Ми перейшли на вокзал і стали в натовпі біля проходу. Поїзд підійшов, зупинився, і пасажири почали виходити.

Їх серед пасажирів не було. Ми почекали, доки всі вони вийшли з перону й посідали в автобуси, чи найняли фіакри, чи пішли пішки в темряві з друзями та родичами.

— Я знав, що вони не приїдуть, — сказав Роберт Кон. Ми поверталися до готелю.

— А я все-таки сподівався, — відповів я.

Коли ми ввійшли до їдальні, Білл їв фрукти й допивав пляшку вина.

— Не приїхали, га?

— Ні.

— Можна, я віддам вам сотню вранці, Коне? — спитав Білл. — Я ще не встиг обміняти гроші.

— Ет, забудьте про це, — сказав Робєрт Кон. — Краще закладемося з якогось іншого приводу. Чи можна закладатися, хто переможе в кориді?

— Можна, — озвався Білл. — Тільки не треба.

— Це однаково, що закладатися, хто переможе у війні, — докинув я . — Матеріальна зацікавленість тут недоречна.

— Швидше б уже побачити ту кориду, — мовив Роберт.

До нашого столика підійшов Монтойя. В руці він тримав телеграму.

— Це вам. — Він подав її мені.

Я прочитав:

«Залишилися ночувати Сан-Себастьяні».

— Це від них, — сказав я і сховав телеграму в кишеню. За інших обставин я показав би її.

— Зробили зупинку в Сан-Себастьяні. Передають вам привіт.

Не знаю, чому мені так кортіло дражнити Кона. А втім, звичайно, знаю. Я сліпо, люто ревнував його до того, що він пережив. І хоч усе те видавалося мені цілком природним, це не міняло справи. Я, безперечно, ненавидів його. Гадаю, я по-справжньому зненавидів його тієї хвилини, коли він за сніданком раптом заговорив зверхнім тоном, а потім пішов до перукарні чепуритися. Тим-то я й сховав телеграму в кишеню. Зрештою, вона адресувалася мені.

— Що ж, — сказав я, — пропоную вирушити денним автобусом до Бургете. А вони нехай наздоганяють нас, якщо приїдуть завтра ввечері.

Із Сан-Себастьяна прибували тільки два поїзди: рано-вранці і — як оце щойно — ввечері.

— А що, непогана ідея, — сказав Кон.

— Чим швидше ми дістанемося до річки, тим краще.

— Мені однаково, коли вирушати, — сказав Білл. — Чим швидше, тим краще.

Ми посиділи в «Іруньї», випили кави, пройшлися до арени, перейшли поле й постояли під деревами край урвища, дивлячись униз на темну річку, і я рано ліг спати. Білл і Кон, видно, засиділися в кафе допізна, бо коли вони повернулись, я вже спав.

Вранці я купив три квитки на автобус до Бургете. Він відходив о другій годині. Ранішого рейсу не було. Я сидів у «Іруньї» і читав газети, коли на тому кінці площі з'явився Кон. Він підійшов до мого столика й сів у плетене крісло.

— Затишне кафе, — сказав він, — Як тобі спалося, Джейку?

— Спав як убитий.

— А мене чомусь сон не брав. Та ми з Біллом і лягли пізно.

— Де ви були?

— Тут. А коли тут зачинили, — перейшли до іншого кафе. Того, де хазяїн розмовляє по-німецькому й по-англійському.

— Кафе Суїсо.

— Атож. Приємний дідок. По-моєму, те кафе краще від цього.

— Вдень там гірше, — сказав я. — Надто жарко. До речі, я взяв квитки на автобус.

— Я сьогодні не поїду. Ви з Біллом їдьте вперед.

— А як же твій квиток?

— Давай його сюди. Я його здам.

— Він коштує п'ять песет.

Роберт Кон дістав срібну п'ятипесетову монету й дав мені.

— Я мушу залишитися, — сказав він. — Бо, по-моєму, сталося непорозуміння.

— Май на увазі: якщо вони загуляють, то застрянуть у Сан-Себастьяні на кілька днів.