Слава ЗСУ!

— Ну як, — спитав він, — набалакався по-іспанському?

— Він сказав мені, що биків привезуть сьогодні ввечері.

— То давай розшукаємо наших і підемо подивимось.

— Давай. Певно, вони сидять у кафе.

— А квитки в тебе є?

— Так. На всі вивантаження.

— А це цікаво? — Він відтягував шкіру на обличчі, перевіряючи перед дзеркалом, чи добре виголив підборіддя.

— Дуже, — сказав я . — Биків випускають по одному з клітки в загін із волами, воли потрібні для того, щоб бики не билися, а бики нападають на волів, і ті бігають по загону, мов старі дівки, й намагаються вгамувати биків.

— А вони б'ють волів рогами?

— Б'ють. Часом бик відразу кидається на вола й убиває його.

— А воли нічого не можуть вдіяти?

— Ні. Вони тільки намагаються потоваришувати з биками.

— То навіщо ж все-таки потрібні воли?

— Щоб заспокоювати биків, не давати їм битися між собою чи ламати роги об камінний мур.

— Гарненькі обов'язки в цих волів, нічого не скажеш.

Ми спустилися сходами, вийшли з готелю й попрямували площею до кафе «Ірунья». На площі самотньо стояли дві будки — квиткові каси. Віконця з написами \"SOL, SOL Y SOMBRA, SOMBRA\" 11 були зачинені. Вони відчиняться тільки напередодні фієсти.

Білі плетені столики й крісла кафе «Ірунья» стояли і під аркадою, і на тротуарі, аж до самої бруківки. Я пошукав очима Брет і Майкла. Вони сиділи там: і Брет, і Майкл, і Роберт Кон. Брет була в баскському береті. Майкл теж. Роберт Кон був простоволосий, в окулярах. Брет помітила нас і помахала рукою. Поки ми пробиралися до їхнього столика, вона дивилася на нас примруживши в усмішці очі.

— Привіт, хлопці! — вигукнула вона.

Брет радісно сяяла. Майкл зумів, як завжди, вкласти особливу приязнь у потиск руки. Роберт Кон подав нам руку тому, що так заведено робити при зустрічі.

— Де ви в біса пропадали? — спитав я.

— Я привіз їх сюди, — сказав Кон.

— Казна-що, — сказала Брет. — Ми б уже давно були тут, якби не ви.

— Самі ви сюди ніколи б не добралися.

— Казна-що! А ви, хлопці, засмагли. Особливо Білл.

— А як ви порибалили? — спитав Майкл. — Нам так хотілося приїхати!

— Непогано. Шкода, що вас там не було.

— Я приїхав би, — сказав Кон, — але вирішив, що треба їх привезти.

— Привезти нас! Казна-що!

— Ви справді непогано порибалили? — спитав Майкл. — Ловилася риба?

— Часом ловили по десятку кожен. З нами там був один англієць.

— На прізвище Гарріс, — сказав Білл. — Ви не знаєте такого, Майкле? Він теж був на війні.

— Щасливий! — сказав Майкл. — От коли ми жили не тужили! Все б віддав за той час золотий!

— Не мели дурниць.

— Ви воювали, Майкле? — спитав Кон.

— А то ж як!

— Він був хвацьким вояком, — сказала Брет. — Розкажи їм, як твій кінь поніс тебе на Пікаділлі.

— Не хочу. Я вже чотири рази розказував.

— Але я не чув, — мовив Роберт Кон.

— Ні, не розкажу. Це мене компрометує.

— Тоді розкажи їм про свої медалі.

— Не хочу. Бо це мене зовсім компрометує.

— А що то за історія?

— Нехай Брет розповість. Вона залюбки розповідає всі історії, які мене компрометують.

— Давай, Брет, розповідай.

— Розповісти?

— Гаразд, я сам розповім.

— Які у вас медалі, Майкле?

— Немає ніяких.

— Невже вас нічим не нагородили?

— Нагородити, певно, нагородили — всіма медалями, які належать. Але я ніколи не ходив їх одержувати. І от одного дня надходить мені запрошення на якийсь там урочистий бенкет за участю самого принца Уельського, і в запрошенні сказано, що з'явитися треба при всіх регаліях. Ну, в мене їх, звісно, немає, і тут якраз я заїжджаю до свого кравця, показую йому запрошення, він починає охати й ахати, а я думаю — ось хто мене виручить, і кажу йому: «Дістаньте для мене кілька медалей». Він питає: «Яких медалей, сер?» А я кажу: «Будь-яких. Аби було кілька штук». Він питає: «Але якими медалями вас нагороджено, сер?» А я кажу: «Звідки мені знати?» Певно, він гадав, що я тільки те й роблю, що читаю повідомлення про нагородження. «Підберіть, — кажу, — для мене пристойний комплект. Я покладаюся на ваш смак». Отож він дає мені коробку з медалями — знаєте, такими маленькими, — я ховаю її до кишені й одразу про них забуваю. А потім з'являюся на бенкет і чую: вбито Генрі Вільсона, і принц не приїде, і король не приїде, і з огляду на жалобу регалії недоречні. Всі гості починають їх відшпилювати, а мої лежать у кишені!

Він замовк, гадаючи, що ми засміємося.

— Це все?

— Все. Може, я не так розповів.