Слава ЗСУ!

— Вип'ємо ще по чарці, — сказала Брет. — У мене вже нерви

не витримують.

Ми випили ще по чарці м'якого витриманого коньяку.

— Ходімо, — сказала Брет.

Ми вийшли, і відразу з-під аркади з'явився Кон.

— Він таки стовбичив тут, — сказала Брет.

— Він не може без тебе.

— Бідолаха.

— А мені його анітрохи не шкода. Я його ненавиджу.

— І я ненавиджу його. — Вона здригнулася. — Ненавиджу за те, що він так страждає.

Ми пішли під руку якоюсь вулицею, геть від натовпу й від освітленої площі. Мокра, темна вулиця вивела нас до укріплень на околиці. Ми йшли повз шинки й винарні, з яких крізь розчинені двері на чорну мокру вулицю вихоплювалося світло й лунали раптові вибухи музики.

— Зайдемо?

— Ні.

Ми пішли по мокрій траві й піднялися на кам'яний мур фортеці. Я постелив на камінь газету, й Брет сіла. Над темною рівниною бовваніли гори. Гнані сильним вітром, хмари раз у раз набігали на місяць. Під нами зяяли фортечні рови. Позаду були дерева й тінь від собору, й висвітлені місяцем обриси міста.

— Не хмурся. — сказав я.

— Мені зовсім кепсько, — відповіла Брет. — Давай помовчимо.

Ми дивилися на рівнину. Довгі шереги дерев темніли проти місяця. Дорогою, що вела в гори, рухалися автомобільні фари. На вершині гори світилися вікна фортеці. Внизу, ліворуч, текла річка. Вона піднялася від дощу, чорна, гладенька поверхня її виблискувала між темними прибережними деревами. Ми сиділи над цим простором, і Брет дивилася просто себе. Раптом вона здригнулась.

— Холодно.

— То вернімося?

— Парком.

Ми злізли з муру. Небо знову бралося хмарами. В парку під деревами було темно.

— Джейку, ти ще кохаєш мене?

— Кохаю, — сказав я.

— Джейку, я пропала,- сказала Брет.

— Що?

— Я пропала. Я втратила розум через цього Ромеро. Певно, я закохалася в нього.

— Бувши тобою, я б цього не робив.

— Я не можу дати собі ради. Я пропала. Душа розривається.

— Не роби цього.

— Не можу дати собі ради. Ніколи не могла дати собі ради.

— Це треба припинити.

— Як же я припиню? Не можу я нічого припинити. Ось, дивись.

Її рука тремтіла.

— Отак мене всю трусить.

— Не треба цього робити.

— Я не дам собі ради. І все одно я пропала. Невже ти не розумієш?

— Ні.

— Я мушу зробити що-небудь. Я мушу зробити щось таке, чого мені справді хочеться. Я втратила самоповагу.

— Роби. Тільки не це.

— Ох, любий, не переч мені. Ти розумієш, чого це коштує — терпіти цього ідіота Кона й усі Майклові вибрики?

— Розумію.

— Не ходити ж мені весь час п'яною?

— Авжеж.

— Ох, любий, допоможи мені. Обіцяй, що ти побудеш зі мною, допоможеш мені витримати все це.

— Обіцяю.

— Я не кажу, що це добре. Хоча для мене це добре. Бог свідок, я ще ніколи не почувала себе такою поганню.

— Чим я можу зарадити тобі?

— Ходімо, — сказала Брет. — Ходімо знайдемо його.

Ми йшли в темряві під деревами посиланою рінню алеєю парку, потім алея скінчилась, і ми через браму вийшли на вулицю, що вела до центру.

Педро Ромеро був у кафе. Він сидів за столиком з іншими матадорами й спортивними оглядачами. Вони курили сигари. Коли ми ввійшли, вони подивилися на нас. Ромеро всміхнувся й кивнув. Ми сіли за столик посеред кафе.

— Запроси його перейти до нас і випити.

— Зажди. Він сам підійде.

— Я не можу дивитися на нього.

— А на нього приємно дивитися, — сказав я.

— Я завжди робила все, що мені хотілося.

— Знаю.

— Ой, яка ж я погань!

— Ну-ну, — сказав я.

— Господи! — сказала Брет. — Чого тільки жінці не доводиться терпіти!

— Хіба?

— Ох, погань я, погань.

Я подивився в їхній бік. Педро Ромеро всміхнувся, сказав щось своїм сусідам і підвівся. Він підійшов до нашого столика. Я підвівся, й ми потисли один одному руки.

— Вип'єте з нами?

— Дозвольте мені почастувати вас, — сказав він. І сів, лише очима спитавши дозволу в Брет. Тримався він чудово. Але з сигарою не розлучався. Вона пасувала до його обличчя.

— Вам подобається курити сигари? — спитав я.

— Дуже. Я їх завжди курю.

Сигара додавала йому впевненості. З нею він здавався дорослішим. Я звернув увагу на шкіру його обличчя — чисту, гладеньку й дуже смагляву. На вилиці був трикутний шрам. Я бачив, що він весь час дивиться на Брет. Він відчував, що між ними щось відбувається. Певно, він відчув це, коли Брет потисла йому руку. Але поводився він дуже обережно. Гадаю, він був певен, але не хотів ризикувати.

— Ви завтра виступаєте? — спитав я.