знайди книгу для душі...
— Так, — відповів він. — Альгабено був сьогодні поранений у Мадріді. Ви чули?
— Ні, — сказав я . — Тяжко? Він похитав головою.
— Та ні. Сюди, — він показав на свою долоню. Брет узяла його руку й розправила пальці.
— О! Ви вмієте ворожити? — сказав він по-англійському.
— Трошки. Хочете?
— Хочу. Я люблю, коли мені ворожать. — Він поклав руку на
стіл. — Скажіть мені, що я житиму вічно і стану мільйонером.
Він усе ще поводився дуже чемно, але тепер уже впевненіше.
— Подивіться, — сказав він. — Чи є в мене там бики?
Він засміявся. Рука в нього була гарна, з тонким зап'ястком.
— Тут тисячі биків, — сказала Брет. Вона вже опанувала себе й аж сяяла вродою.
— Чудово, — засміявся Ромєро. — По тисячі дуро за кожного, — сказав він по-іспанському. — Скажіть іще що-небудь.
— Гарна рука, — сказала Брет. — Гадаю, він проживе дуже довго.
— Говоріть до мене, а не до свого приятеля.
— Я кажу, що ви житимете довго.
— Знаю, — сказав Ромеро. — Я ніколи не помру.
Я постукав пучками пальців по столу. Ромєро помітив це й похитав головою:
— Ет, це даремно. Бики — мої найліпші друзі. Я переклав.
— Ви вбиваєте своїх друзів? — спитала Брет.
— Завжди, — сказав він по-англійському й засміявся. — Щоб вони не вбили мене. — Він подивився на неї через стіл.
— Ви добре розмовляєте по-англійському.
— Так, — сказав він. — Іноді. Але це таємниця. Матадорові не личить розмовляти по-англійському.
— Чому? — спитала Брет.
— Не личить. Публіці не сподобається. У нас не заведено.
— Чому не сподобається?
— Не сподобається, і край. Тореро не повинен бути таким.
— А яким же?
Він засміявся, насунув капелюха на очі, наставив уперед сигару й змінив вираз обличчя.
— Як оті за столом, — сказав він. Я глянув туди. Він точно скопіював вираз обличчя Насьйоналя. Він усміхнувся й знову став самим собою. — Ні, я мушу забути англійську мову.
— Тільки не тепер, — сказала Брет.
— Не треба?
— Не треба.
— Гаразд.
Він знову засміявся.
— Я хочу мати такого капелюха, — сказала Брет.
— Матимете. Я для вас дістану.
— Дивіться ж, ви пообіцяли.
— Дістану. Сьогодні ж.
Я підвівся. Ромеро підвівся теж.
— Сидіть, — сказав я . — Я піду пошукаю наших приятелів і
приведу їх сюди.
Він подивився на мене, ніби востаннє запитуючи, чи все ясно. Все було ясно. Ясніше вже й не треба.
— Сідайте, — сказала йому Брет. — Навчіть мене розмовляти по-іспанському.
Він сів і глянув на неї через стіл. Я вийшов, відчуваючи на собі недобрі погляди тих, що сиділи за столиком матадорів. Це було неприємно. За двадцять хвилин, коли я повернувся й зазирнув до кафе, Брет і Педро Ромеро там не було. На столику ще стояли склянки з-під кави й наші три порожні чарки. Підійшов офіціант із серветкою, зібрав посуд і витер стіл.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Біля входу до бару «Мілано» я знайшов Білла, Майкла й Едну. Едною звали знайому Білла.
— Нас вигнали, — повідомила Една.
— За допомогою поліції, — сказав Майкл. — Там, у шинку, є люди, яким я не до вподоби.
— Якби не я, вони б уже чотири рази затівали бійку, — сказала Една. — Допоможіть мені.
Обличчя в Білла було червоне.
— Вертаймося туди, Едно, — сказав він. — Бери Майкла й гайда назад танцювати.
— Не треба, — сказала Една. — Знову ж буде скандал.
— Прокляті біарріцькі свині! — вигукнув Білл.
— Ходім, — сказав Майкл. — Зрештою, це ж шинок. Вони не мають права займати цілий шинок.
— Сердега Майкл, — сказав Білл. — Наїхали оті кляті англійські свині, скривдили Майкла, зіпсували нам фієсту.
— У-у, гади, — сказав Майкл. — Ненавиджу англійців!
— Чого вони кривдять Майкла, га? — сказав Білл. — Він же такий гарний хлопець. Чого вони кривдять Майкла, га? Я їм не дозволю! Нехай він сто разів банкрут, хіба не однаково! — Голос у нього затремтів.
— Хіба не однаково! — сказав Майкл. — Мені однаково. Джейкові однаково. А тобі однаково?
— Так, — відповіла Една. — А ти таки банкрут?
— Авжеж, банкрут. Але тобі однаково, правда, Білле? Білл обняв Майкла за плечі.
— Шкода, що я сам не банкрут. Я б показав цій наволочі.
— Це ж англійці! — сказав Майкл. — Чхати на те, що кажуть англійці!
— Ох, падлючі свині, — сказав Білл. — Я їх зараз звідти вимету.
— Білле! — Една глянула на мене. — Будь ласка, не йди туди, Білле. Вони ж такі дурні.
— Правда, — сказав Майкл. — Вони дурні. Ось у чому притичина.
— Я їм не дозволю казати такого про Майкла, — сказав Білл.