Слава ЗСУ!

Ромеро взяв принесене братом вухо й простяг його в бік президентської ложі. Президент кивнув, і Ромеро — бігом, щоб випередити натовп, — подався до нас. Перехилившись через бар'єр, він подав вухо Брет. Потім кивнув головою і всміхнувся. Натовп уже оточував його. Брет подала йому плащ.

— Сподобалося? — гукнув Ромеро.

Брет не відповіла. Вони дивились одне на одного й усміхалися. Брет тримала в руці вухо.

— Не заплямуй себе! — сказав Ромеро й засміявся. Натовп нетерпляче чекав його. Кілька хлопців уже кричали щось Брет.

Натовп той складався з підлітків, танцюристів і п'яних. Ромеро обернувся й спробував прокласти собі шлях плечем. Але натовп оточив його, й звідусіль потяглися руки, щоб підняти його й понести через арену. Він видерся, викрутився і в'юном метнувся до виходу. Він не хотів, щоб його несли на руках. Але його впіймали й підняли. Йому було незручно — ноги без опори, а все тіло побите. Та його вже бігцем несли до виходу. Рука його лежала на чиємусь плечі. Він обернувся й ніяково глянув на нас. Його винесли за браму амфітеатру, й натовп вибіг слідом за ним.

Ми втрьох повернулися до готелю. Брет піднялася нагору. Ми з Біллом улаштувалися в нижній їдальні, замовили круті яйця й випили кілька пляшок пива. В їдальню спустився Бельмонте, вже перевдягнутий, в супроводі свого імпресаріо й ще двох чоловіків. Вони сіли за сусідній столик і почали їсти. Бельмонте їв мало. Вони від'їздили до Барселони поїздом, що відходив о сьомій. На Бельмонте був темний костюм, сорочка в блакитну смужку. Він їв м'яко зварені яйця. Ті, що з ним, їли обід із кількох страв. Бельмонте не розмовляв. Він тільки відповідав на запитання.

Білла втомив бій биків. Мене теж. Нам обом це видовище коштувало нервів. Ми сиділи, їли яйця, і я дивився на Бельмонте й на людей за його столиком. Видно було, що ті люди знають своє діло й жарти з ними кепські.

— Ходімо до кафе, — сказав Білл. — Я б випив абсенту.

Кінчався останній день фієсти. На небо знову наповзали

хмари. На площі юрмилися люди, піротехніки готували на вечір фейєрверк і прикривали вже готові ракети буковим віттям. Хлопчаки стежили за кожним їхнім рухом. Ми пройшли повз частокіл ракет на довгих бамбукових тичках. Перед кафе зібрався великий натовп. Там грала музика, танцювали. Пройшли переряджені — велетні й карлики.

— Де Една? — спитав я в Білла.

— Не знаю.

Ми дивились, як западає вечір останнього дня фієсти. Абсент зігрівав душу. Я пив його без цукру, і він мав приємний гіркий присмак.

— Мені шкода Кона, — сказав Білл. — Він так мучився.

— Ет, під три чорти твого Кона, — відповів я.

— Куди він, по-твоєму, дівся?

— Повернувся в Париж.

— І що він там робитиме?

— Хай робить у біса що хоче.

— Що ж він там робитиме?

— Та, мабуть, знов зійдеться зі своєю давньою коханкою.

— А хто його давня коханка?

— Така собі Френсіс. Ми випили ще абсенту.

— Коли ти їдеш? — спитав я.

— Завтра. Помовчавши, Білл сказав:

— Так, гарна була фієста.

— Справді, — сказав я. — Раз за разом щось траплялося.

— Аж не віриться. Мов якийсь чудесний кошмар.

— Еге ж, — сказав я . — Тільки я б у все повірив. І в кошмари теж.

— Що з тобою? Кепський настрій?

— Гіршого не буває.

— Випий ще абсенту. Агов, офіціанте! Ще один абсент цьому сеньйорові.

— Мені погано, як ніколи, — сказав я. .

— А ти пий, — сказав Білл. — Пий повільно.

Починало сутеніти. Фієста тривала. Я відчував, що хмелію, та мені не легшало.

— Ну, як ти?

— Погано, як ніколи.

— Може, ще вип'єш?

— Не допоможе.

— А ти спробуй. Може, саме ця чарка тебе й виручить. Агов, офіціанте! Ще один абсент цьому сеньйорові!

Я зразу хлюпнув води в абсент і розколотив, замість того, щоб дати їй стекти краплями. Білл кинув у склянку грудку льоду. Я ложкою покрутив лід у бурій каламутній суміші.

— Смачно?

— Дуже.

— Тільки не пий одним духом. Бо виблюєш.

Я поставив склянку. Я зовсім не збирався пити одним духом.

— Я п'яний.

— Авжеж.

— Ти цього хотів, так?

— Так. Нап'єшся — розвієш тугу.

— От я й напився. Ти цього хотів, так?

— Чого ти підвівся? Сиди.

— Я не хочу сидіти, — сказав я . — Я піду до готелю.

Я був дуже п'яний. Здається, ще зроду я не був такий п'яний. Повернувшись до готелю; я пішов нагору. Двері в номер Брет були прочинені. Я зазирнув досередини. Майкл сидів на ліжку. Він помахав пляшкою.

— Це ти, Джейку, — сказав він. — Заходь.

Я зайшов і сів. Якщо я не дивився на якусь одну річ, кімната починала хитатися.